Якщо ж дзеркало, якому слід бути у ванній, опинилося в кабінеті, то це означає, що або воно стало сновидою, або його приніс господар. Якщо приніс господар, то навіщо? Може, воно йому потрібне для вдосконалення духу пасивністю. Колись давно один учений завітав до святого панотця і побачив, як той шліфує черепицю. «Що це ви робите?» — спитав учений. «Надумав дзеркало зробити от і стараюся», — була відповідь. Учений здивувався і сказав: «Хоч ви й свята людина, а з черепиці дзеркало вам не зробити». — «Невже? — зареготав превелебний отець. — Значить, доведеться кинути. А от ти не знайдеш дороги до істини, хоч би скільки книжок прочитав». Напевне, господар краєчком вуха чув про цю подію, а тому приніс з ванної дзеркало і взявся самовпевнено крутити ним собі перед носом. «Кепська справа», — зміркував я, придивляючись, що буде далі.
Нічого не підозрюючи, господар пильно вдивлявся в одне-однісіньке в нашому домі дзеркало. Взагалі кажучи, дзеркало — химерна річ. Кажуть, треба мати неабияку відвагу, щоб у просторій кімнаті нічною порою при світлі свічки дивитися у дзеркало. Коли одного разу господарева донька підставила дзеркало мені під ніс, то я так перелякався, що тричі оббіг навколо будинку. Навіть у білий день страшно дивитися у дзеркало так пильно, як господар. Тим паче, що його обличчя і так далеко не вродливе. За якийсь час господар пробурмотів: «Справді, гидка фізіономія». Господаря можна тільки поважати за те, що признався у своїй потворності. А проте він поводився, наче божевільний. Хоча й сказав правду. Ще один, крок і він злякається своєї непривабливості. Про людину, яка в глибині душі не признається у своїх гріхах, не скажеш, що вона ковтнула ківш лиха.
Така людина не в змозі зректися суєти цього світу. Я сподівався, що господар от-от скаже: «Який жах!» Але він лише сказав: «Справді, гидка фізіономія» — і ні сіло ні впало надув щоки і кілька разів ляпнув по них долонею. Невже це якесь замовляння? У цю мить мені чомусь здалося, ніби я десь бачив таку фізіономію. Добряче помізкувавши, я зрозумів, що така пика в нашої служниці. Тут буде доречно трохи розповісти про неї. Ви б тільки подивилися, яка вона роздута! Недавно хтось приніс господареві з храму Анаморі-Інарі подарунок — ліхтар, виготовлений з риби. Так от, фізіономія служниці — геть-чисто, як той ліхтар з риби. Її так роздуло, що очей не видно. Правда, риба в тисячу разів кругліша; бо обличчя служниці зроду вугласте, а тому схоже на шестикутний годинник, хворий на водянку. Але залишімо служницю в спокої, - щоб, крий Боже, не почула, — і вернімося до господаря. Як і раніше, господар поплескав себе по надутих щоках і ще раз промовив: «Як отак розтягти, то ряботиння не видно». Потім він повернув щоку до світла і втупився у дзеркало. «А ось так вони впадають в очі. Анфас вони здаються меншими. От дивина!» Господаря, видно, захопило таке відкриття. За хвилину він відставив дзеркало на витягнуту руку. «А от на такій відстані зовсім непомітно. Коли ж надто близько — нікуди не годиться… Зрештою, таке буває не тільки з обличчям», — сказав господар так, наче на нього зійшла велика мудрість. Та незабаром він раптом поставив дзеркало збоку й зіжмакав усю фізіономію — очі, лоб, брови, ніс — докупи. 3 першого погляду, напевне, второпавши, що видовище неприємне, промимрив: «Ні, так не годиться», — і тут же прибрав нормального вигляду. «Чого це в мене така сердита пика?» — наблизившись до дзеркала на три суни, недовірливо приглядався до себе господар. Вказівним пальцем правої руки погладив ніздрі, а потім сильно натиснув на листок промокального паперу на столі. На папері залишився круглий масний слід. Господар улаштував справжню виставу. Брудним вказівним пальцем вивернув нижнє повіко на правому оці й майстерно скорчив міну, прозвану в народі «бекканко». Я не зовсім зрозумів, чи господар досліджує ряботини, чи грається з дзеркалом, — мовляв, хто не витримає і раніше кліпне очима. Настрій в господаря — мінливий, як вітер, будь-коли від нього можна сподіватися якоїсь чудасії. А втім, якщо оцінювати господаря справедливою й поблажливою міркою, то можна стверджувати, що він витівав різні штуки перед дзеркалом заради самопізнання і вдосконалення душі. Адже, врешті-решт, усі людські дослідження зводяться до самопізнання. «Небо й земля», «ріки й гори», «дні й місяці», «зірки та планети» — усі ці слова лише інші назви людини, його «я». Тільки власне «я» варте дослідження. Якби людина могла вирватися із свого «я», воно б одразу перестало існувати. А крім «я», ніхто це «я» не буде вивчати. Що й казати, це неможливо, навіть якби знайшлися охочі вивчати чуже «я» або віддати своє «я» для вивчення. Тому-то стародавні герої стали героями тільки завдяки власним зусиллям. Якби можна було пізнати своє «я» за допомогою інших людей, то можна було б наїдатися яловичини через когось. Зранку нидіти над законами, ввечері шукати дорогу істини, не випускати з рук книжки — усе це лише спонукує до самопізнання. Тому що в чужих законах, в чужих дорогах істини, в купах поточеного мишами паперу нема ні крихітки нашого «я». А якщо є, то тільки його привид. Щоправда, іноді привид, можливо, кращий за ніщо. Трапляється, що в погоні за тінню доганяємо суть. Бо здебільшого тінь невіддільна від суті. І якщо господар марудиться з дзеркалом з цих міркувань, то він чогось вартий. В усякому разі, набагато краще вже отак марудитися з дзеркалом, ніж до нестями зачитуватися усякими там Епіктетами і вдавати з себе великого мудреця.