— Яка глибока символіка!
— Втративши тяму, він з головою поринув у химери. Хоч і ненормальний, він, як і, завжди, ненаситний, ніколи не забуде написати про їжу. Дивина, та й годі. Тобі теж писав?
— Еге, про трепангів.
— Йому дуже подобаються трепанги. А ще про що?
— Щось наплів про козубеньку і корейський женьшень.
— Непогану комбінацію придумав. — козубеньку спарував з женьшенем. Мабуть, він хотів сказати, що треба лікуватися відваром женьшеню, як обжерешся козубеньки.
— Здається, не зовсім так.
— Та байдуже, як! Що ти з божевільного візьмеш? Більше нічого не писав?
— Чого ж ні? Ще написав: «Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом».
— Ха-ха-ха! Чого це він такий до тебе суворий? Напевне, думав допекти тобі до живих печінок. От молодець той Тендо Кoxeй! — розвеселився Мейтей.
Значить, відправник листа, що його господар з немалою повагою читав-перечитував, першокласний псих! Господаря взяла досада за недавній запал, мучив сором за те, що він так високо оцінив писанину якогось там ідіота, врешті в його душу закрався сумнів: а чи все гаразд з його власною головою, якщо він захопився маячнею божевільного? Уся ця суміш почуттів — досада, сором, тривога — відбилася на його стурбованому обличчі.
Цієї миті двері різко відчинилися і почувся важкий тупіт черевиків, потім гучно пролунало: «Дозвольте на хвилинку?» На противагу до вайлуватого господаря Мейтея не треба було довго просити: не чекаючи, поки служниця вийде назустріч гостеві, Мейтей гукнув: «Хто там?» — схопився на ноги і за двома кроками опинився у передпокої. Звичайно Мейтей вдирається у чужий дім без дозволу, правда, користь від нього є: перший виконує обов’язок слуги. Однак Мейтей все-таки гість, отож якщо вже він поспішив до дверей, то Кусямі-сенсею, господареві цього дому, сидіти непорушно у вітальні зовсім не личило. Інша людина обов’язково пішла б услід за Мейтеєм. Але господар не з таких: він спокійнісінько спочивав задом на дзабутоні. До речі, поняття «спокійнісінько спочивати задом на дзабутоні» і «бути спокійним» на перший погляд близькі, а насправді вони суттєво різняться.
Було чути, як Мейтей з кимсь жваво розмовляв у передпокої, а потім гукнув: «Гей, господаре! Вийди-но сюди. Без тебе не обійдеться!» Хоч-не-хоч господар, усе ще з руками за пазухою, попростував до передпокою. Дивиться — Мейтей присів навпочіпки (що за непристойна поза!), тримає у руці візитну картку з таким текстом: «Агент кримінального відділення поліцейського управління Торадзо Йосіда». Поряд з Торадзо-куном стовбичив високий молодик років двадцяти п’яти в елегантному тафтовому кімоно. Дивна річ, той чоловік стояв мовчки, застромивши руки за пазуху геть-чисто, як господар. «Наче я його десь бачив», — подумав я й придивився уважніше. Стривайте, стривайте, так це ж той злодій, що пізньої ночі завітав у наш дім і поцупив батат! Сьогодні, бач, з’явився у білий день, відкрито, через ґанок.
— Слухай, це агент кримінального відділення. Недавно спіймали злодія і тебе запрошують у поліцію.
Господар, очевидно, нарешті второпав, з якої причини до нього завітав поліцейський, бо повернувся до злодія і шанобливо вклонився. Злодій мав привабливішу зовнішність, не те, що поліцейський. Тож не дивно, що господар поквапно привітався саме з ним. Злодій, ясна річ, здивувався, але не заперечував проти такої почесті. Хіба ж міг він сказати: «Я — злодій»! Його руки, як і перед тим, були за пазухою. Навіть якби він захотів їх вийняти, все одно не зміг би — вони були в наручниках. Будь-хто зметикував би, хто тут агент, а хто — злодій, але господар не будь-яка людина; він узагалі не схожий на людей двадцятого століття. До урядовців і поліції господар ставиться з повагою, влада, на його думку, щось страшне та грізне. Теоретично він розумів, що поліцейський — всього лише сторож, оплачуваний його, господаря, грішми. А от як доходило до практики, то господар перед поліцейським заїкався. Батько господаря був колись старостою у столичному передмісті, звик хилитися перед начальством, тож, мабуть, за ті гріхи доводиться розплачуватись синові. Шкода, але що вдієш?
Поліцейський, здається, розвеселився — його губи порушила усмішка.
— Прошу вас завтра до дев’ятої з’явитися в управління поліції у Ніхондзуцумі… Які речі у вас украдено?
— Украдено… — почав господар і замовк. Як на біду, все з голови вилетіло. Він тільки пам’ятав про батат — подарунок Татара Сампей-куна. Правда, й батат його не дуже цікавив, але ж треба доказати фразу, а то, бува, подумають, що він дурник — так і репутацію можна собі попсувати. Якби ж то в когось украли. А то ж у нього. «Не відповім ясно, то ще вважатимуть мене несповна розуму», — вирішив господар і рішуче докінчив: — Украдено… одну коробку батату.