3апримітивши, що «ґенроку» замочилося, мала — вона каже про себе не «мала», а «мава» — в плач. «Біда, якщо вона застудиться», — вискочивши з кухні, служниця висмикнула з рук малої ганчірку і заходилась витирати нею плаття малої. Серед тієї колотнечі порівняно спокійною була середульша дочка, Сунко. Розкривши пляшечку білил, що скотилася з полиці, вона заходилась чепуритися. Спершу вмочила пальця у білила й на кінчику носа провела білу смужку — відразу стало ясно, де її ніс. Потім тим же пальцем залишила пляму на щоці. Саме тоді, як на обличчі з’явилася така прикраса, служниця, витираючи ганчіркою плаття найменшій доньці, принагідно стерла й білила на щоці Сунко. Та, здається, була невдоволена.
Крадькома намилувавшись цим видовищем, я вибрався з їдальні в господареву спальню позирнути, чи він уже встав. Та дарма — господаря наче лизень злизав. Натомість з-під укривала виставала нога з високим підйомом. Напевне, господар вирішив: якщо виставить голову, то доведеться вставати. А він так цього не хотів! Черепаха, та й годі. В цю мить, скінчивши прибирання кабінету, до спальні зайшла господиня з віником і щіткою. Як і перед тим, гукнувши з порога: «Як, ви ще не встали?» — трохи постояла, — видно, поглядом шукала чоло вікової голови. Відповіді не було й цього разу. Тоді господиня за двома енергійними кроками опинилася біля постелі і, стукнувши віником об підлогу, з надією почути відповідь повторила: «Що з вами, ще спите?» Господар, звісно, вже не спав. Лаштуючись стримати жінчин напад, він заздалегідь сховався з головою під укривалом. Мабуть, гадав, що досить йому ховати голову і його не помітять. Та не так сталось, як гадалось. Поки голос доносився з-за фусуми, щонайменше з відстані одного кена, господар у душі радів — думав, пронесе, але як віник стукнув зовсім близько, за три сяку від постелі, він трохи злякався. До того ж за другим разом жінчин голос був удвічі гучніший, проникав навіть крізь укривало. Зрозумівши, що далі опиратися — марна справа, господар озвався тихеньким «ага».
— Здається, вам на дев’яту до школи. Не баріться, а то запізнитеся.
— Могла б і не казати, вже встаю, — відповів господар, визираючи через рукав ватяного кімоно, що правило йому за укривало. Ото була дивовижа!
Господиня з досвіду знала: тільки-но вона повірить, що чоловік устав, і заспокоїться, як він знову задрімає. Тож треба бути пильною. І вона напосілася на господаря: «Вставайте ж, вставайте!» Неприємно, коли тобі гукають «вставайте!», якщо ти сказав, що встаєш. Тим неприємніше було такій впертій людині, як господар. Він не витримав, скинув з голови ватяне кімоно і витріщив очі:
— Чого ти галасуєш? Сказав, що встану, — значить, встану!
— Ви вже не раз казали, а не вставали?
— Хто? Коли? Оце вже брешеш.
— Завжди.
— Бреши, та не перебріхуй.
— Ще невідомо, хто бреше.
Стоячи в головах з віником у руці, господиня мала грізний вигляд. Саме тієї миті ні сіло ні впало заверещав Ят-тян, синок сусіда-рикші. Як тільки господар сердиться, Ят-тян обов’язково плаче — так йому велить жінка рикші. Можливо, вона має з цього якийсь зиск, але ж Ят-тянові як ведеться? 3а такою матір’ю з ранку до вечора тільки й плач. Якби господар зважив на його становище і трохи вгамовував свій гнів, то Ят-тянові жилося б вільготніше. Доводити малюка до плачу, хоч би й на прохання Канеди, — дурість, на яку не здатен навіть Тендо Кохей. Якби ж Ят-тянові доводилося плакати лише під час господаревої сварки з жінкою, а то ж він мусить верещати й тоді, коли Канедові найманці дражнять господаря борсуком з Імадо. Більше того, ще невідомо, чи господар сердитиметься чи ні, як, передчуваючи, що таки буде, Ят-тян заздалегідь береться плакати. У таких випадках годі зрозуміти, хто є хто: чи Ят-тян — господар, а чи господар — Ят-тян. Дати ляпасу господареві — проста справа. Адже для цього досить штурхонути в бік Ят-тяна. Кажуть, давно в Європі був звичай: якщо злочинець утікав за кордон і його не могли осудити, то виготовляли з дерева його статую і привселюдно спалювали. Видно, у Канедовій компанії є генерал, чудово обізнаний з європейською історією. Хитру тактику придумав! Чи то з гімназистами, чи то з матір’ю Ят-тяна бідолашному господареві важко змагатися. А скільки інших бід сиплеться на його голову! Здається — увесь квартал проти нього. А втім, тут не варто про це розводитись, розповім при іншій нагоді.
Зачувши Ят-тянів плач, господареві так зіпсувався настрій, що він одразу підвівся на постелі. Ніщо не допомогло: ні вдосконалення духу, ні Докусенові настанови. Отож господар підвівся і почав чухати голову обома руками так несамовито, що, здавалось, здере епідерму. Накопичена за місяць лупа сипонула на потилицю і комір сорочки. Неповторне видовище! А вуса? Вони наїжились. Мабуть, вирішили, що не подоба лежати спокійно, коли господар шаленіє, отож волосини грізно стриміли, якій куди заманеться. Правда, і в такому вигляді вони справляли неабияке враження. Ще вчора вони смиренно наслідували вуса його величності німецького кайзера, та от за одну ніч забули муштру і поквапно вернулися у свій первісний стан — точнісінько так само, як господар викинув з голови вдосконалення духу й показав своє єство, зрівнянне хіба що з натурою дикого кабана. Лише тепер я зрозумів, яка безмежна Японія, якщо такий неотеса працює вчителем, а не опинився за ворітьми школи. На її просторах і Канеду, і його шпигунів мають за людей. Господар певен, що йому нічого побоюватись звільнення, поки Канеду і його нишпорок вважають за людей. У крайньому разі можна послати листівку Тендо Кохеєві у Суґамо й спитатись у нього поради.