Тепер господар втупив свої каламутні очі, які я описав вам учора, в нішу з полицями заввишки один кен. Нижня полиця майже торкалася краю постелі, тож господар міг її оглядати сидячи. Крізь діри у візерунчастому папері, що закривав полиці, прозирали чудернацькі нутрощі, одні — друковані, інші — рукописні, котрі вивернуті, а котрі перевернуті догори ногами. Як тільки господар побачив ті нутрощі, йому забаглося їх прочитати. Може видатися дивним, що господареві, який ще хвилину тому в гніві ладен був схопити жінку рикші й торохнути її головою об сосну, — тому господареві раптом закортіло почитати оцей непотріб. Але насправді тут нема нічого дивного: то звична річ для веселих психопатів. Господар скидався на маля, яке досить задобрити вафлею, щоб воно перестало плакати і засміялося. Давно колись господар мешкав у пансіоні одного храму поряд з кімнатою кількох черниць. Взагалі, з-поміж капосних жінок найкапосніші черниці. Так от, черниці, видно, розкусили господареву вдачу, бо, готуючи їжу, наспівували: «То ворон плаче, то вже скаче». Власне, відтоді господар і зненавидів черниць. Якщо й не дуже, то, в усякому разі, зненавидів. Господар плаче і сміється, радіє і журиться більше, ніж звичайні люди, але жоден з цих душевних станів не триває довго. М’яко кажучи, в господаря непостійний характер, його бажання змінюються, як вітер, одне слово, він — нерозумна, вперта й вередлива дитина. А коли так, то не дивно, що він схопився з постелі й, прикипівши очима до. поличок, узявся перечитувати назви книжок. Спочатку його погляд спинився на перевернутому догори ногами томику Іто Хакубуна. Зверху на книжці було написано: «28-е вересня, 11-й рік Мейдзі». Видно, вже тоді губернатор Кореї плівся хвостиком за Імператорськими циркулярами. Цікаво, чим тоді займався цей генерал? Я насилу прочитав: «Міністр фінансів». Очевидно, велике цабе: стоїть догори ногами, а міністром фінансів усе-таки залишився. Трохи ліворуч — теж міністр фінансів, лежить, дрімає після обіду. Розумно. Той не зумів довго встояти на руках. Унизу вирізьблено на дощечці дві букви: «Ти». Далі, на жаль, нічого не видно. А так кортить прочитати! У другому рядку написано слово «швидко». Ото Й усе. Хочу прочитати, що далі, але нема за що вхопитися. Якби господар був агентом столичного управління поліції, я б поцупив ті матеріали, не питаючи дозволу. Відомо, що агенти поліції не мають вищої освіти, а тому готові на все, аби лише назбирати фактів. І нічого тут не вдієш. Добре, якби вдалося їх привчити хоч до найпростішої чемності. Цього, приміром, можна було б досягти, якщо не давати їм фактів, поки вони не стануть ввічливіші. Кажуть, що, оплутавши тенетами законів, вони навіть чесних людей можуть безпідставно звинуватити у злочинах. То справжнє божевілля — перетворювати у злочинця власного роботодавця. Потім я глянув на середину полиці — книжка про префектуру Ойта робила сальто-мортале. Ну, якщо Іто Хакубун стоїть догори ногами, то чому б префектурі Ойта не робити сальто-мортале? Дочитавши до цього місця, господар підняв угору стиснуті кулаки. Він готувався позіхати.
Господареве позіхання скидалося на віддалений рев кита. Завершивши перший етап вставання, господар неквапливо переодягнувся і подався у ванну вмиватися. Нарешті господиня дочекалася свого: миттю скрутила матрац, згорнула ватяне кімоно і взялася підмітати. Як і прибирання, господареве миття було чисто умовне: як завжди (про це я недавно розповідав), господар заґелґотав «ґа-ґа, ґе-ґе…». Потім зачесався (не забувши про проділ), перекинув через плече рушник і, зволивши перейти в їдальню, урочисто вмостився коло продовгуватого хібаті. Почувши слово «хібаті», дехто з вас уявить собі, як біля дорогоцінного хібаті з мідним зольником сидить куртизанка з розпущеним після купелі волоссям, а господар витрушує люльку об край хібаті з чорного дерева. Але дарма, нічого такого в нашого Кусямі-сенсея не було. Його хібаті таке древнє і благеньке, що нефахівець ніяк не вгадав би, з чого воно зроблене. Принади хібаті в тому, що, вишаруване, воно яскраво блищить. Що ж до нашого хібаті, то його майже не торкалася ганчірка, а через це воно таке замурзане, що годі сказати, з чого його виготовили: з дзелькви, вишні чи павлонії? Похмуріше хібаті навряд чи можна знайти на білому світі. Ви питаєте, де господар купив таку штуку? Я не пригадую, щоб господар десь її купував. «Значить, йому подарували?» — спитаєте ви. Здається, ніхто йому не дарував. «Виходить, украв?» — скажете ви. А хто його зна? Давно колись родичі попросили господаря наглядати за домом їхнього старого, щойно померлого, голови сім’ї. Згодом господар обзавівся власною оселею і, звільняючи дім старого, без усякого сорому прихопив з собою і хібаті — він дуже звик до нього. Що й казати, ганебний вчинок. Але я думаю, що такі речі часто трапляються на світі. Кажуть, що банкіри, маючи справу з чужими грішми, так до них звикають, що вважають їх своїми. Урядовці — слуги народу. Їх наділено повноваженнями виконувати певні обов’язки. Однак, щоденно користуючись наданою їм владою, вони докочуються до того, що дивляться на неї як на свою власність. Що ж до народу, то йому, мовляв, — зась! Поки світ переповнений такими от людьми, не слід через той випадок з хібаті обзивати господаря злодієм. Якщо господар злодій, то всі люди на світі теж злодії.