Десь з півгодини після того в домі панувала тиша, не сталося нічого, гідного моєї уваги. Та несподівано об’явилася дивна гостя. То була гімназистка років сімнадцяти-вісімнадцяти у бузковій спідничці і в черевичках на кривих каблуках. З кучмою волосся, закрученого в кільця, вона без дозволу пробралася в дім через задвіркові двері. Та панночка з чудовим іменем Юкіе доводиться господареві племінницею. Іноді в неділю вона навідується до нас, щоб добряче пересваритися з дядьком. Правда, обличчя в неї не таке привабливе, як ім’я. Таку фізіономію ви зустрінете на вулиці через кожних двісті метрів.
— Добридень, тітонько, — привіталась Юкіе, зайшовши в їдальню і сівши біля коробки з рукоділлям.
— Ого, так рано…
— Сьогодні велике свято, отож я вирішила прийти раніше. Вийшла з дому о пів на дев’яту.
— Прийшла у якійсь справі?
— Ні, просто дaвненько вас не бачила, от і заскочила на хвилину.
— Чого ж це на хвилину? Посидь, незабаром і дядько вернеться.
— Хіба дядечко кудись подався? Чого б це?
— Еге ж, сьогодні він поїхав у незвичайне місце. В поліцію. Правда, дивно? .
— З якої речі?
— Кажуть, злодія впіймали. Того, що нас весною обікрав.
— Значить, дядька викликали посвідчити? От тобі маєш! Не мала баба клопоту… .
— Та ні, хочуть віддати крадені речі. Вчора спеціально заходив поліцейський і сказав, щоб забрали.
— Он у чому справа! Інакше дядечко так рано не пішов би. Звичайно він у такий час ще спить.
- Іншого такого сплюха на світі не знайдеш… Тільки починаєш його будити, як він одразу бурчить і сердиться. От і сьогодні. Казав: обов’язково розбуди о сьомій. Гаразд, розбудила. Принаймні мені так здавалося. Та незабаром дивлюсь — аж він заліз з головою під укривало й голосу не подає. Знову буджу. А він мені з-під укривала знаєш, що сказав?… Що то за людина?
— Чого це він так хоче спати? Напевне, в нього неврастенія.
— Що?
— Справді, дядько з будь-якого приводу сердиться. Як це його на роботі ще держать?
— А він у школі тихий і смиренний.
— То вже зовсім погано. Він просто полохливий вередун.
— Чому?
— Вередун, та й усе. Хіба ні?
— Він не тільки сердиться. У нього все не так, як у людей. Хтось скаже «біле», він — «чорне», а на чорне обов’язково скаже «біле». Оце то впертий!
— Він сама впертість. Дядькові вона приносить насолоду. А ви, якщо хочете змусити його щось зробити, кажіть навпаки. Якось недавно дядечко купив мені парасольку. Я навмисне казала: «Не треба, не купуйте». А він мені: «Як це не треба?» — і купив.
— Ти чудово придумала! Я теж буду так робити.
— Тільки так. Ніколи не програєте.
— Недавно приходив страховий агент, радив застрахуватися. Чого тільки не казав, яких доводів не наводив, пояснював, яка то велика вигода, — цілісіньку гoдину втовкмачував. Але чоловік не піддався. Ти ж знаєш, що в нас нема заощаджень, троє дітей на шиї… Якби застрахувався, на душі було б спокійніше. Та йому байдуже.
— Атож, було б спокійніше. А раптом щось станеться, що тоді?… — Незважаючи на свої сімнадцять літ племінниця міркувала по-господарському.
— Дуже цікаво було слухати, як чоловік веде переговори з агентом. «Я, — каже, — не заперечую потреби страхуватися. Ця потреба, видно, викликала до життя вашу фірму. Але я, — каже, — не збираюсь умирати, тож навіщо мені страхуватися?» Бач, який впертий!
— Дядько?
— Еге ж. А тоді агент каже: «Звісно, якщо не збираєтесь умирати, то нема потреби страхуватися. Але ж людське життя лише здається тривким, а насправді воно може будь-коли обірватися. Ніхто не знає, коли смерть його настигне». А твій дядечко йому: «Я, — каже, — вирішив не помирати». Бач, яку нісенітницю молов…
— Вирішив чи не вирішив, усе одно помреш. От я вирішила скласти іспит, а провалилася.
- І страховий агент те ж саме казав: «Людина не розпоряджається своїм життям. Якби самим наміром можна було продовжити життя, то ніхто б не вмирав».
— Він має рацію.
— Авжеж, має. А от твій дядечко не розуміє, а тільки знай повторює: «Я, — каже, — ніколи не вмру. Клянусь, що не вмру!»
— Дивно, правда?
— Не просто дивно, а дуже дивно. Каже: ліпше відкладати гроші в банк, ніж платити страхові внески.
— У вас є заощадження?
— Звідки? Твоєму дядькові байдуже, що з нами буде, як він умре.
— От біда! І чого це він такий? Навіть серед його приятелів нема схожих на нього.
— Та й не може бути. Такого із свічкою у білий день не знайдеш. Було б добре, якби вдалося впросити Судзукі-сана, щоб він його всовістив. От була б радість, якби дядечко став такою врівноваженою людиною, як Судзукі-сан!