— А Канґецу сказав, що неодмінно хоче оженитися з дочкою? — не відступав господар.
— Не казав, але…
— Але ви гадаєте, що хоче? — господар, видно, зметикував, що з такою жінкою інакше говорити не слід.
— Аж так далеко ще не зайшло… Але Канґецу-сан, мабуть, не проти такого шлюбу, — вже притиснута до краю арени Ханако надумала виправляти становище.
— Канґецу якось виказував прихильність до вашої дочки? — спитав господар з грізним виглядом, ніби промовляючи:
«Спробуй лишень сказати, що виказував!» — і аж відхилився назад.
— Вважайте, що так…
Цього разу господарева атака захлинулася. Навіть Мейтея, що досі уважно стежив за поведінкою співрозмовників як справжній суддя, слова Ханако, видно, зацікавили, бо він відклав люльку і нахилився вперед.
— Може, Кангецу писав вашій доньці й любовні листи? Яка втіха! От вам ще один анекдот у новому році, буде що розповісти, — втішався Мейтей.
— Якби ж тільки листи!… А то ж… Та хіба ви не знаєте? — напосідала Ханако.
Господар як заворожений повернувся до Мейтея.
— Ти що-небудь чув?
Ні сіло ні впало Мейтеєві закортіло вдати скромного.
— Нічого не знаю. Гадаю, хто-хто, а ти з усім обізнаний.
Ханако розпирала гордість.
— Ні,- промовила вона, — ви обоє про це знаєте.
- Он як! — «обоє», приголомшені, вигукнули в один голос.
— Якщо забули, то я нагадаю. Наприкінці минулого року в Абе-сана, в Мукодзімі, відбувався концерт. Канґецу-сан теж там був, чи не так? І от увечері, коли він повертався додому, на мості Адзумабасі трапилося… Не буду про це розводитися, не хочу ставити його в незручне становище… Скажу тільки, що цього цілком досить. Ну, що ви скажете на це?
Пальцями в діамантових перснях спершись об коліна, Ханако умостилася зручніше на дзабутоні. Її видатний ніс ставав дедалі величнішим, і для неї господар і Мейтей наче перестали існувати. Не лише господар, але й Мейтей, здавалось, ніяк не міг оговтатися після такого підступного удару. Якусь мить вони сиділи розгублено, скидаючись на людей в пропасниці, але згодом отямились і, зрозумівши кумедність свого становища, зареготапи. Тільки Ханако, побачивши, що її сподівання не справдилося, сиділа похмура й сердита, своїм виглядом наче дорікаючи: «Хіба можна сміятися в таку хвилину?»
— То це була ваша дочка? Чудово, закохався… Тепер уже нічого приховувати, треба признатися, як ти гадаєш?
— Умгу, — промимрив господар:
— Справді, чого таїтися, і так усе ясно, — до Ханко вернулася її самовпевненість.
— Ну що ж, розповімо вам усе, що знаємо про Канґецу-куна. Гей, Кусямі-кун, ти ж господар! Може б, ти перестав сміятися, інакше розмова не вийде. Ну й страшна це річ — таємниця. Як ти її не ховай, все одно вилізе на світ божий. Аж дивно, як це пані Канеда про все дізналася? Ніяк не збагну, — розійшовся Мейтей.
— Я завжди насторожі, - переможно проказала Ханако.
— Навіть занадто. Все-таки, у кого ви довідалися?
— У дружини рикші, що мешкає за вашим будинком.
— В якого чорний кіт? — здивувався господар.
— Еге ж, я часто користувалася її послугами. Я вирішила дізнатися, про що говорить Канґецу-сан, коли навідується сюди, отож і попросила її підслухати і все мені переказати.
— Який жах! — вигукнув господар.
— Пусте. Мене зовсім не обходить, що ви робите й кажете. Мене цікавить тільки Канґецу-сан.
— Байдуже, хто: чи Канґецу, чи інший… Взагалі, дружина рикші — то добра шельма, вона мені зовсім не подобається, — розгнівався господар.
— Хіба їй не можна стояти за вашою огорожею? І якщо ви не хочете, щоб ваші розмови хтось чув, то або говоріть тихіше, або ж придбайте собі більший будинок, — безсоромно заявила Ханако.- І не тільки дружина рикші мені помагає. Багато чого мені передала й учителька музики.
— Про Канґецу?
— Не тільки, — погрозливо натякнула Ханако.
«Мабуть, нелегко йому зараз», — не встиг я подумати, як господар промовив:
— Та вчителька тільки вдає благородну, а сама дурна як пень…
— Дозвольте вам нагадати, що як-не-як вона жінка. Тож ви з своїм «дурна як пень» не в ті ворота штовхались.
Манера говорити видавала Ханако з головою. Вона, очевидно, прийшла сюди з наміром зчинити бешкет. Мейтей, як завжди, залишався собою і з цікавістю стежив за господарем і Ханако. Він сидів незворушно, як пустельник Теккай, що слідкує за двобоєм войовничих півнів.
3багнувши, що ущипливістю йому не переважити Ханако, господар на хвильку примовк. Та раптом його осяйнула думка.
— Отже, по-вашому, Канґецу закоханий у вашу дочку. А я от чув якраз навпаки, чи не так, Мейтей-кун?- господар шукав у нього підтримки. — Чиста правда, він тоді розповідав, буцімто ваша дочка захворіла… і марила.