— Брехня, — пані Канеда заперечила рішуче й прямолінійно.
— Однак Канґецу розповідав, що чув це від дружини одного професора.
— Все це моя робота, я сама попросила її звернути увагу Канґецу-сана на нашу доньку.
— І вона погодилась?
— Так, погодилась. Не думайте, що задарма. Довелось заплатити.
— 3начить, ви вирішили не повертатися додому, поки не вивідаєте все про Канґецу-куна? — несподівано грубо спитав Мейтей: видно, Ханако йому добряче впеклася. — Слухай, Кусямі-кун, будемо розповідати, але щоб не завдати шкоди Канґецу… Шановна, я і Кусямі розповімо про Кангецу-куна тільки те, що йому не пошкодить. Найліпше, якби ви задавали запитання.
Ханако кінець кінцем згодилась і, не поспішаючи, почала ставити запитання, тепер уже шанобливим і ввічливим тоном.
— Кажуть, що Канґецу-сан фізик. Чи не могли б ви розповісти, над чим він працює?
— В аспірантурі він досліджував земний магнетизм, — поважно відповів господар.
На жаль, Ханако нічого не второпала і, хоч вигукнула багатозначне «ого!», обличчя її виражало недовіру.
— А він зможе стати доктором наук?
— Тобто ви не віддасте доньку, якщо він не стане доктором? — поцікавився господар.
— Авжеж, не віддам. Адже людей з університетською освітою хоч греблю гати, — спокійно відказала гостя.
Господар бридливо глянув на Мейтея.
— Ми не можемо сказати, стане він доктором наук чи ні. Запитайте про щось інше, — настрій Мейтея теж упав.
— Останнім часом він і далі вивчав той земний… чи як там його?
— Кілька днів тому на засіданні фізичного товариства він прочитав доповідь про наслідки своїх досліджень на тему «Механіка повішення», — поспішив повідомити господар.
— Тьху, яка бридота! Повішення… Дивак якийсь. З отим повішенням або чимось подібним йому не досягти докторського ступеня.
— Звісно, якщо він повіситься, тоді це буде важко зробити. Але може статися, що саме завдяки «Механіці повішення» він стане доктором.
— Та невже? — Ханако допитливо глянула на господаря. На жаль, вона не знала слова «механіка» і тому не могла заспокоїтися.
Вважаючи, напевне, що не личить через таку дрібницю ганьбити честь сім’ї Канеди, гостя силкувалася що-небудь прочитати на лицях співрозмовників. Обличчя господаря спохмурніло.
— А чогось зрозумілішого він не досліджує?
— Аякже. Скажімо, нещодавно він написав трактат «Від проблеми стійкості жолудя до питання про рух небесних тіл».
— Невже в університеті вивчають і жолуді?
— Я всього-на-всього дилетант і на цьому не тямлюсь. В усякому разі такі дослідження чогось варті, якщо Канґецу-кун ними цікавиться, — поважно глузував Мейтей.
Зметикувавши, що наукові розмови не йдуть їй на руку, Ханако вирішила звернути розмову на інше.
— Я хотіла б спитати ось що… Це правда, ніби на Новий рік він їв гриби і зламав собі два передніх зуби?
— Правда, — підтвердив Мейтей, зрадівши нагоді зачепити улюблену тему. — Тепер замість них стирчить шматок куямоті.
— Невже йому, молодому, байдуже, що про нього подумають панночки? Чому він не користується зубочисткою?
— Неодмінно підкажу. — Господар захихотів.
— Мені здається, що в нього погані зуби, коли ламаються від грибів.
— Не скажеш, що добрі… А як ти гадаєш, Мейтей?
— Не добрі, але симпатичні. Тільки от не збагну, чого він і досі не вставив нових. Неприємне видовище оті поклади куямоті між зубами.
— Чому не вставив? Не має за що чи просто дивак?
— Не журіться, довго щербанем він не ходитиме, — до Мейтея поволі вертався добрий настрій.
Ханако знову перевела розмову на інше.
- Я хотіла б глянути на його листи, якщо ви маєте.
- Хіба що листівки, у мене їх чимало назбиралося. Ось погляньте.
Господар приніс з кабінету кілька десятків листівок. — Навіщо так багато… Досить однієї — двох…
— Дай-но мені, я виберу найкращі, - і Мейтей подав Ханако листівку з картинкою. — Ось ця, здається, цікава.
— Ого, навіть з картинкою! Гарненька картинка, поглянемо… Тьху, борсук! Навіщо малювати борсука?… Дивина, але борсук як живий! — в голосі Ханако відчувалося захоплення.
— А ви прочитайте написане, — сміючись, заохотив її господар.
Ханако почала читати листівку так, як наша служниця газету.
— «В останню ніч року за місячним календарем гірські борсуки влаштовують гульбище й танцюють до знемоги. Ось яку пісню вони співають: «Вечір зі собою кінець року веде і навіть подорожній з гір до нас не забреде. Тра-ля-ля». Що це? Ви глузуєте? — розгнівалася Ханако.