— Хто його знає, - і господар понурив очі.
— Ет, все одно, — сміючись, мовила господиня.
Ще ні разу моя нога не ступала по той бік завулка, тож не дивно, що я не маю жодного уявлення про Канедову садибу. Лише тепер почув про неї. Вдома ніколи не заходила мова про ділків, а тому я, живучи на ласкавому хлібі господаря, ніколи ними не цікавився — вони просто для мене не існували. Однак, підслухавши краєчком вуха розмову під час несподіваного візиту Ханако й уявивши собі вроду її доньки, їхнє багатство, родовитість і могутність, навіть я, простий кіт, уже не міг спокійно вилежуватися на веранді. До того ж мені стало жаль Канґецу-куна. Яка користь, що він закінчив університет і став фізиком? Ця Ханако підкупила професорову, дружину рикші, ба навіть Тенсьоін з багатострунним кото; розвідала про нього геть усе, навіть те, що йому викришилися два передні зуби, а він лиш підсміюється і знай крутить мотузок хаорі. Не всяк одважиться підступити до жінки з таким здоровецьким носом. Господар, звісно, не буде втручатися у цю справу, тим паче, що в нього обмаль грошей. Мейтей живе в достатку, але він справжнісінький Ґудзен Додзі, тож допомоги від нього марно сподіватися. Кому-кому, а сенсею, що виступає з доповідями про механіку повішення, можна поспівчувати. Тому було б несправедливо, якби я не наважився прокрастися у ворожий табір і не вивідав, що ж там відбувається. Я простий собі кіт, але, живучи в домі вченого, що іноді почитує Епіктета і стукає його книгами по столу, відрізняюсь від дурних і нетямущих пересічних котів. Лицарський дух, що спонукає мене до такої авантюри, ховається на кінчику мого хвоста. Йдеться не про те, щоб віддячити Канґецу-кунові, або, тим більше, віддатися тому шаленому збуренню крові, коли безоглядно кидаєшся рятувати когось із біди. Кажучи пишномовно, мій блискучий, гідний похвали, вчинок продиктований волею неба, що понад усе ставить справедливість і поміркованість. Якщо Ханако та її поплічники, без відома Канґецу, роздзвонили про випадок на Адзумабасі, підсилають своїх нишпорок, а потім пихато розповідають першому-ліпшому, що вони довідались, якщо не гребують послугами рикш, конюхів, бешкетників, волоцюг-сьосеїв, старих поденниць, баб-повитух, відьом, масажисток, телепнів і забирають час у талановитих, корисних державі людей… то в кота теж вистачить рішучості. На щастя, день видався погідний. Одне лише мене турбувало: іній почав танути, тож служниця розгнівається, якщо своїми лапами забрудню веранду. Та для мене понад усе обов’язок — життя не пошкодую. «Не завтра вранці, а піду негайно, — вирішив я і, сповнившись відваги й почуття самопожертви, кинувся до кухні. Але тут же завагався: «Стривай!… Як кіт я досяг найвищого ступеня розвитку, мені навіть здається, що гостротою розуму не поступлюся й учневі останнього класу гімназії. Шкода тільки, що горло в мене котяче, і я не годен розмовляти людською мовою. Скажімо, я крадькома прошмигну в Канедову садибу, з’ясую, що відбувається у ворожому таборі… А далі? Все одно нічого не зможу розповісти Канґецу-кунові. І господар, і Меитей-сенсей теж нічого не взнають. Добуті дорогою ціною відомості пропадуть марно. Вони будуть як заритий у землю діамант, що не може відсвічувати в променях сонця. «По-дурному виходить, може, не варт і починати», — розмірковував я перед дверима.
Однак не пристало кидати розпочату справу на півдорозі. Я почував себе кепсько, як люди в посуху, коли чекають дощу, а чорні хмари пропливають над головою і зникають у сусідній провінції. Інша річ, якби я не мав рації. А от боротися за справедливість, заради гуманності, навіть якщо за виконання обов’язку доведеться накласти життям — заповітне бажання справжнього мужчини. Байдики бити й бігати по грязюці — ось на що приречений звичайний кіт. Мені судилось вродитися котом, і я не можу обмінятися думками з панами Канґецу, Мейтеєм і Кусямі, але як треба потай кудись закрастися, то ніхто мене в цьому не перевершить. Я люблю зробити те, що не до снаги іншим. Все-таки краще, що хоч я знатиму, що діється в домі Канеди. Мені так кортить дати їм зрозуміти, що хтось усе про них знає, хоч і не може розповісти іншим! Як же не піти, коли на мене чекає стільки приємних вражень? Ну що ж, або пан або пропав, піду.
Опинившись на тому боці завулка, я побачив перед собою на розі вулиці гордовитий, в європейському стилі, будинок. «Господар, напевне, такий же пихатий, які його кам’яниця». Я прошмигнув через браму в двір, оглядаючи цю понуру двоповерхову будівлю, яка не вирізнялася особливою архітектурою, створену, здається, тільки для того, щоб лякати людей. Певно, це і є та банальність, про яку говорив Мейтей. Проминувши парадний вхід, через палісадник я побіг на задвір’я. Кухня, як годиться, була простора, напевне, разів у десять більша, ніж у Кусямі-сенсея. Там панував ідеальний порядок, усе аж сяяло. Навряд чи вона поступиться кухні графа Оокума, про яку нещодавно з подробицями писала газета «Ніхон сімбун». «3разкова кухня», — подумав я і вкрався досередини. Дивлюсь — у широкому, в два цубо, передпокої дружина рикші розмовляє з кухаркою й рикшею Канеди. Я сховався за цебром.