«Цікаво, що ж там відбувається сьогодні?» — я приліг на моріжку вже знайомого штучного пагорбка й подивився на будинок. Крізь широко розсунуті назустріч весні сьомзі було видно, як у просторій вітальні подружжя Канеда розмовляє з незнайомим гостем. Жаль тільки, що пані Ханако повернула свій ніс до мене, а її злий погляд, ковзнувши над ставком, зупинився на моєму лобі. Канеда сидів до мене боком, повернувши своє пісне обличчя до гостя так, що воно видніло тільки наполовину. Носа наче й не було. Лише по їжакуватих, подекуди вже посивілих, вусах можна було здогадатися, що трохи вище прилаштувався ніс. Я дав волю уяві й подумав собі, як, напевне, приємно весняному вітру попестити таке гладке обличчя. Сама по собі пересічність — не біда, але тільки зіткнувшись з нею у храмі посередності й вульгарності, збагнеш, яка вона жалюгідна. І кого це в нашу просвічену епоху, епоху Мейдзі, доля нагородила таким безвиразним лицем? Сховаюся, як завжди, під верандою і послухаю, що говоритимуть, може, взнаю про кого.
— …тому жінка не пожаліла часу й пішла до нього розпитати, як… — своїм звичаєм чванливо провадив Канеда-кун. Чванливо, але не різко. Його мова була така ж одноманітно-нудна, як і лице.
— Якщо він колись учив Мідзусіму-сана… Справді, це непогана думка… справді, - з уст гостя тільки й зривалося оте «справді».
— Однак нічого не вийшло.
— А це тому, що Кусямі тугуватий на голову… Він був непутящий ще коли ми жили разом у пансіоні… Уявляю, як ви з ним попомучилися, — звернувся гість до Ханако.
— Попомучилися? Та за все життя зі мною ще ніхто так брутально не обходився. — Ханако засопла носом.
— Невже грубіянив вам? Зрештою, чого ще сподіватися під суб’єкта, котрий десять років підряд тільки те й робить, що викладає англійську мову? Він здавна страшно впертий… Тепер ви, мабуть, зрозуміли, звідки це в нього, — підладжувався до Ханако гість.
— Шкода про такого й мови. Тільки жінка хоче щось запитати, як він одразу її перебиває…
— От нечема! Повчи такого трохи, як він тут же забундючиться, а якщо до того ж він, крий Боже, бідняк, то на кожному кроці виставлятиме свій гонор… Ех, скільки нахаб розвелося на цьому світі! Вони не усвідомлюють своєї нікчемності, а тільки вичікують, щоб кинутися хижим звіром на, людину зі статками. Так, наче вони колись належали їм. Неймовірно! Ха-ха-ха, — вдоволено засміявся гість.
— Це щось нечуване! І, мабуть, винні в усьому його вередлива вдача й необізнаність з життям. Тому я гадаю, не завадило б його провчити. Дещо вже зроблено.
— Справді, це, напевне, пішло йому на користь.
— О, Судзікі-сан, якби ви тільки знали, який він упертий. Кажуть, у гімназії він уже й не розмовляє з Фукуті-саном і Цукі-саном. Я було подумав — нарешті схаменувся, от і мовчить. Та де там! Цими днями він кинувся з кийком за вашим безневинним сьосеєм… Тільки подумайте — йому понад тридцять, а він таке витіває. Певно, останню клепку загубив.
— І чого він так розійшовся?… — В голосі незнайомця вчувалася розгубленість.
— Й отак ні сіло ні впало. Наш сьосей проходив мимо його дому й щось сказав, а той за кийок — і надвір. А хоч би хлопець і щось сказав ненароком. Що ж тут такого? Адже він ще зовсім дитина. А ти, вусате здоровило, — вчитель же! Чого дитину займати?
— Авжеж, авжеж, — підтвердив гість.
— Так-так, учитель, — погодився й Канеда-кун. Здавалося, усі троє дійшли згоди в одному: коли ти вже вчитель — покірно терпи, наче дерев’яна статуя, хоч би які образи на тебе сипалися.