— Ще з шкільної лави я не зношу ділових людей. Заради грошей вони на все здатні. Недарма їх колись називали гендлярами, — просторікував господар, немов забувши, що перед ним комерсант.
— Ну, може, занадто різко… Згоден — у них є щось огидне, але ж кожному ясно, що без певного ризику грошей не доскочиш… Однак гроші — хитра штука… Я оце був в одного комерсанта, то він каже: «Хто хоче збити грошенят, тому не обійтися без тригонометрії. Мусить розібратися у трикутнику почуттів: викинути з голови почуття обов’язку, милосердя і сорому». Правда, цікава тригонометрія? Ха-ха-ха.
— Який це дурень таке сказав?
— Не дурень, а розумна людина, відомий у діловому світі комерсант. Ти, мабуть, його знаєш. Він мешкає поблизу, в завулку.
— Канеда? Теж мені цабе…
— Ну, чого ти сердишся? Я ж пожартував: мовляв, не робитимеш так, то в кишені вітер гулятиме. Хіба ж можна сприймати жарти всерйоз?
— Гаразд, нехай ота тригонометрія — жарт. А що ти скажеш про ніс пані Канеди. Коли ти до них заходив, то, напевне, звернув на нього увагу.
— Ти про його дружину? Дуже приязна жінка.
— Ніс, ніс! Я маю на увазі її здоровецький ніс. Я навіть склав про нього епіграму.
— А що це таке, епіграма?
— Епіграма? О, та ти зовсім відстав.
— Гаразд, гаразд. Та й чи до літератури таким зайнятим, як я, людям.
— А ти знаєш, який був ніс у Карла Великого?
— Ха-ха. ха! Таке скажеш. Звідки ж мені знати.
— Підлеглі дали Веллінгтонові прізвисько Ніс. Тобі це відомо?
— Та що з тобою? Навіщо тобі здалися ті носи? Хіба не все одно, які вони?
— Певно, що ні. Ти про Паскаля знаєш?
— Чого ти причепився зі своїм «знаєш, знаєш»? Наче я прийшов до тебе складати іспит. То що ж зробив той Паскаль?
— Він сказав ось що.
— Що?
— «Якби ніс Клеопатри був трошки коротший, це спричинилося б до величезних змін у світі».
— Та невже?
— Ось чому не слід так легковажити носами, як ти.
— Ну гаразд. Приділятиму їм більше уваги. До речі, я прийшов до тебе у невеличкій справі… Отой… ну, якого ти колись учив, Мідзусіма… е-е Мідзусіма… е-е… ніяк, не пригадаю… Ну, отой, що вчащає до тебе.
— Канґецу?
— Так-так, Kaнґецy. Я прийшов розпитати дещо про нього.
— Чи не про одруження?
— Та, щось таке. Сьогодні у Канеди…
— Недавно Ніс сам сюди заходив.
— Он як! Згадав, пані Канеда розповідала. «Прийшла, — каже, — до Кусямі-сана розпитати, але, на жаль, там сидів Мейтей і безперестанку втручався у розмову. Я, — каже, — так і не збагнула, що до чого».
— Якби не ходила з таким носом, усе було б гаразд. — Слухай, вона ж не про тебе говорила. Все жалілася, що через того Мейтей-куна не змогла залагодити делікатної справи. От і попросила мене ще раз переговорити з тобою. Досі мені ще не доводилося виконувати такого доручення, але, гадаю, — звичайно, якщо обидві сторони не заперечуватимуть, — було б непогано дійти згоди…Тому-то я і навідався до тебе.
— Дякую, — холодно відповів господар, хоча слово «сторони» чомусь його зворушило. У нього було таке відчуття, якого зазнаєш паркого літнього вечора, коли прохолодний вітерець несподівано торкнеться розігрітого тіла. А взагалі мій господар — неотеса, впертий і понурий витвір природи. А проте він дуже відрізняється від людей, породжених нашою жорстокою і бездушною цивілізацією. Хоч він і звик з будь-якого приводу впадати в гнів, але здатний і на милосердя. 3 Ханако недавно посварився тільки тому, що не сподобався її ніс, а на дочці це не відбилося. Він ненавидить ділків, а заразом і Канеду, як людину одного з ними штибу, але та ненависть, треба сказати, не переходить на дочку. До неї не відчуває ні вдячності, ні злості, Канґецу ж, свого учня, любить як власного сина. Коли й справді, як каже Судзукі-кун, сторони кохають одна одну, то благородній людині не годиться ставати на перешкоді. (Як видно, Кусямі-сенсей все-таки має себе за благородного). Якщо, звичайно, сторони кохають одна одну… А втім, надвоє баба ворожила… Щоб виробити власну позицію в такій справі, треба виходити з реального стану речей.
— Слухай, а дочка хоче заміж за Канґецу? Мені начхати, що думають Канеда і Ніс. Я хочу знати наміри дівчини.
— Вона… ну… в усякому разі… мабуть, хоче.
Судзукі-кун відповів трохи невиразно. Правду кажучи, в його плани входило тільки розізнати про Канґецу-куна, що ж до намірів панночки, то вони його не цікавили. Навіть дипломатична спритність не допомагала — Судзукі-кун помітно розгубився.