Навіть лампа весною світить інакше. Її вогник чарівно поблискує, немов жаліючи, що за тою простою і вкрай непоетичною картиною ніхто не бачить чудової місячної ночі.
«Цікаво, котра година?» — Я оглянувся. Навколо стояла мертва тиша, порушувана хіба що цоканням стінного годинника, хропінням господині й віддаленим скреготом служниці. Ця жінка завжди заперечує, що вона вночі скрегоче зубами. А тільки їй про це нагадують, вона вперто заявляє: «Змалечку я ні разу не скригнула зубами. Це я добре пам’ятаю». Замість сказати: «Більше не буду» або «Вибачте, будь ласка», знай тількиповторює: «Такого собі не пригадую». Зрештою, як вона може пригадати, коли свої штуки витіває уві сні. Та біда в тому, що факти існують незалежно від того, пам’ятають про них чи ні. Трапляються у світі люди, що чинять зло, а мають себе мало не за святих. Їх самовпевнена невинність — похвальна річ, але, на жаль, вона не рятує іншого від неприємностей. Гадаю, цих леді, і джентльменів, й нашу служницю з ними слід віднести до одної категорії… Здається, вже дуже пізно.
У віконницю на кухні щось двічі cтyкнуло: «Тук, тук». Що ж це таке? Сьогодні наче й ніхто не збирався приходити. Напевне, миші. Коли так, то нехай побешкетують уволю. Я вирішив їх не ловити… Знову «тук, тук». Ні, навряд чи це миші. А якщо й миші, то надто обережні. Миші в оселі господаря, як і учні гімназії, де він викладає, день і ніч до нестями вправляються у збиткуванні та пустощах; та компанія вважає своїм покликанням перебивати сон моєму бідолашному господареві, тож не віриться, що вона така сором’язлива. Ні, на цей раз це таки не миші. Як порівняти з мишами, які оце недавно ввірвалися до спальні, вкусили господаря за кінчик і так короткого носа і з переможним пискотнею відступили, то заброда надто боязливий. Ні, напевне це не миші. Зненацька почулося, як хтось смикає віконниці і водночас повільно розсуває нижню половину сьодзі. Справді-таки, це не миші. Людина! Серед темної ночі, без дозволу, при зачинених дверях Мейтей-сенсей або Судзукі-кун не вдиратимуться. Може, це той славнозвісний злодійкуватий святий відлюдник? Якщо так, то треба якнайскоріше глянути на його благочестиве лице. Ось уже, здається, святий відлюдник пробрався через задвіркові двері j ступив два кроки в кухню, але раптом на третьому, видно, перечепився за ляду погреба, — і нічну тишу порушив страшенний гуркіт. Шерсть на мені настовбурчилась. Наче її хтось настовбурчив щіткою для чобіт. Хвильку було тихо. Я зиркнув на господиню — як і раніше, вона самовіддано вдихала атмосферу спокою широко роззявленим ротом. Господареві, мабуть, приснився великий палець, затиснутий між сторінками червоної книжечки. Незабаром я почув, як на кухні чиркнув сірник. Отже, святий відлюдник не бачить у нічній пітьмі, як я. Кухня у нас поганенька і йому, очевидно, не з руки.
Я сидів, зіщулившись, і міркував, чи святий відлюдник з’явиться у їдальні, чи зверне ліворуч і через ґанок попростує до кабінету. Заскрипіла фусума, і хода долинула вже з веранди. Святий відлюдник подався таки до кабінету. Знову навколо все завмерло.
Я нарешті доміркувався, що не завадило б якнайшвидше розбудити господарів дому. Але як же це зробити? Недоладні думки шалено крутилися, як колесо водяного млина, але чогось путнього на голову не наверталося. «Може, посмикати зубами за край ковдри?» — подумав я. Кілька разів сіпнув — жодного наслідку. Може, потерти холодним носом об щоку господаря? Але тільки-но я наблизився до його обличчя, як сонний господар різко простяг руку і болісним ляпанцем по писку віджбурнув мене. Ніс у котів — найдошкульніше місце. Мені було дуже боляче. Тепер, щоб розбуркати господарів, нічого не залишалось, як двічі нявкнути. Але що це? Саме в ту мить у горлі застряг якийсь клубок і я не міг навіть звести голосу. Нарешті після довгого вагання я нявкнув, але так тихо, що аж сам здивувався. Поки я впевнювався, що мій дорогоцінний господар і не збирається прокидатися зі сну, почулася хода святого відлюдника. Він переходив сюди по веранді. «Ось він уже тут, уже нема чого старатися»,- махнув я на все лапою і, заховавшись між фусумою й вербовим кошиком, взявся нишком стежити за дальшим перебігом подій.
Перед дверима спальні хода святого відлюдника несподівано стихла. Затамувавши подих, я нетерпляче ждав, що буде далі. Вже згодом я подумав, що було б непогано, якби під час полювання на мишей я мав такий душевний стан, як оце тепер. Від напруження я мало не луснув. Я щиро вдячний святому відлюдникові за те, що завдяки йому на мене найшло рідкісне прозріння. Нараз папір коло третьої поперечки на сьодзі потемнів, наче на нього впали краплі дощу, і на його тлі поступово вималювалася пурпурова тінь. У ту ж мить папір на сьодзі розірвався, з отвору висунувся червоний язик і за хвилю зник. Натомість по той бік отвору щось зблиснуло. Безперечно, то було око відлюдника. Дивна річ, я відчув, що те око, ковзнувши неуважно по кімнаті, втупилося у мене під кошиком. Лише на мить затримався той злісний погляд на мені, а наскільки вкоротив мені життя! Коли вже не стало терпцю довше чекати і я вирішив вискочити з-за кошика, сьодзі до спальні з легким скрипом розсунулись і довгожданий святий відлюдник явився перед мої очі.