— Якщо про Геракла, то, значить, і про Грецію?
— Еге ж, адже Геракл — грецький герой.
— Он чому я його не знаю. То що ж зробив той чоловік?
— Той чоловік, як і ви, захотів спати й дав хропака…
— Який у вас злий язик.
- Поки він спав, до нього цідійшов син Вулкана.
— Що таке Вулкан?
— Вулкан — це коваль. Син коваля украв того бика. Але послухайте як. Він потяг його за хвіст. І даремно Геракл, прокинувшись, ходив навколо, гукав що було сили — знайти бика так і не зміг. Зрештою, це було неможливо. Адже Вулкан надумав примусити Геракла йти по слідах уперед, а сам тяг бика назад. Син коваля, а такий зух, — докінчив Мейтей, забувши, що мова йшла про погоду.
— До peчi, що з вашим чоловіком? Як завжди, спить? Денний сон, оспіваний у китайській поезії, благородна річ, але коли він стає звичкою, як оце в Кусямі-куна, то набирає відтінку вульгарності. Що за безглуздя! Спати вдень — все одно що вмирати на годину-дві. Пробачте, що завдаю вам клопоту, але розбудіть чоловіка, — напосідав Мейтей.
Господиня, видно, була тієї ж думки.
— Ій-бо, не знаю, що з ним робити. Це ж шкідливо для здоров’я. Адже він щойно пообідав, — і вона збиралася вставати, але Мейтей з невинним виразом обличчя об’явив:
— Ви заговорили про їжу, і я тут же згадав, що не обідав.
— Ой, як же це я не помітила, що час обідати?.. Біда тільки, нема чим вас пригостити, хіба що рису з чаєм поїсте.
— Ні, рису з чаєм не треба.
— О, вам ніколи не догодиш. Усе вам не до смаку, — обурювалася господиня.
Сподіваючись такої відповіді, Мейтей спритно викрутився:
— Дозвольте мені відмовитися і від рису з чаєм, і від рису з окропом. По дорозі сюди я дещо замовив, скоро принесуть і я пообідаю.
— О, — тільки й проказала господиня, але в цьому «о» прозвучав і подив, й образа, і вдячність за те, що її звільнили від клопоту.
Тим часом непевною ходою з кабінету вийшов господар. Настрій у нього зіпсувався, бо тільки-но він заснув, як його розбудив незвичайний галас.
— А ти, як завжди, верещиш. Думав, посплю, так ні, не дав, — невдоволено промовив господар, позіхаючи.
— О, ви вже прокинулися. Уклінно прошу вибачити, що ми вас розбудили. Нічого, зрідка можна. Сідай. — Мейтей заговорив таким тоном, що не розберeш, хто тут господар, а хто гість.
Господар мовчки сів, вийняв з дерев’яної різьбленої цигарниці цигарку «Асахі» й закурив. Раптом його погляд спиниася на Мейтеєвім капелюсі, що валявся у кутку.
— Капелюха купив?
— Подобається? — Мейтей зірвався з місця і мерщій показав капелюха гocподарям.
— Чудовий! 3 гycтoгo сукна й зовсім м’який, — відповіла господиня, погладжуючи капелюха.
— Капeлюх цей, гocподине, дуже зручний. Що йому скажеш, геть усе виконає, - і Мейтей тицьнув капeлюха кулаком. Як він і хотів, на капeлюсі з’явилася ум’ятина завбільшки з кулак. Господиня йойкнула, але Мейтей уже просунув кулак усередину капелюха і сильно натиснув — наголовок, схожий на казанок, загострився. Мейтей тоді схопив за криси і здушив з обох боків. Капелюх перетворився на розкачану локшину. Мейтей згорнув її у дудочку, як звичайно згортають мату, і сунув за пазуху, немов промовляючи: «От бачите!»
— Дивовижно! — вигукнула в захваті господиня, наче перед нею виступав штукар Кітенсай Сейті. Мейтей, видно, теж почувався циркачем і витягнув з лівого рукава капелюх, якого щойно засунув за пазуху. Вигукнувши: «А з нього, як з гуски вода!» — він насадив капелюха на вказівний палець і взявся крутити. «На цьому фокус, мабуть, закінчиться», — тільки-но я подумав, як Мейтей пожбурив капелюха на підлогу і плюснувся на нього задом.
— Слухай, і йому нічого не станеться? — Навіть господар затурбувався.
3вісно, господиня теж не лишилася байдужою.
— Схаменіться, що ви робите? Хто ж капелюха навмисне шматує? — застерігала вона.
— Дивовижний капелюх, правда? І не думає ламатися, — власник капелюха не тямився з гордощів, вийняв його з-під себе, розгладив і надів на голову. Дивна річ — капелюх миттю вернув собі форму голови.
— Справді міцний капелюх! Чому він такий? — захоплювалася господиня.
— Хто його зна, чому. Таким був, — відповів Мейтей, не знімаючи капелюха з голови.
— Не завадило б і вам купити собі такий, — порадила господиня чоловікові.
— А хіба у Кусямі-куна немає прекрасного бриля?
— Та ви знаєте, його недавно діти розтоптали.
— О, як жаль.
— Тому я подумала, що тепер варто купити такого міцного і гарного капелюха, як ваш.
Вона не знала, скільки коштує капелюх, а тому наполягала, щоб чоловік купив собі такий, як у Мейтея.
Тепер Мейтей-кун вийняв з правого рукава ножиці в червоному футлярі і заходився показувати господині.