— Годі про капелюха, ви погляньте на оці ножиці. Вони ще корисніші. Ними можна виконувати чотирнадцять операцій.
Господиня діймала чоловіка капелюхом, поки гість не вийняв ножиць; господаря врятувала лише її чисто жіноча цікавість, точніше, щасливий збіг обставин, ніж Мейтеєва винахідливість. Не встигла господиня запитати: «Як можна цими ножицями виконувати чотирнадцять операцій?» — а Мейтей уже самовпевнено проказав:
— Слухайте, я вам зараз усе докладно поясню. Гаразд? Ось бачите: виріз, наче місяць-молодик, просуньте сигару, чик! — і кінчик сигари відрізано. Далі: внизу невеличкий пристрій різати дріт. Ножиці плоскі — як покласти ребром, можна креслити. А ще: на другому боці леза видно подiлки, значить ножиці можуть замі нити масштабну лінійку. Ось на цьому боці напилок — підпилювати нігті. Оцей кінець може правити за викрутку. Без зусилля цими ножицями розкривають будь-яку міцно збиту цвяхами коробку. Далі, на кінчику цього леза зроблено свердлик. А он цим стирають неправильно записаний ієрогліф. Як роз’єднати половинки ножиць, дістанемо ножі. І останнє… Послухайте, останнє найцікавіше. Гляньте, ось тут кулька завбільшки з мушине око.
— Не хочу, знову мені голову дурите.
— От біда, що ви мені не вірите. Якщо думаєте, що
задурюю голову, гляньте самі. Не хочете? А дарма, цікаво, — Мейтей простяг ножиці господині. Вона їх узяла, піднесла до очей, шукаючи мушиного ока.
— Ну, що?
— Нічого, сама темрява.
— Погано, що темрява. Поверніть трохи ближче до сьодзі, так сильно не нахиляйте… О так-так, тепер, мабуть, видно.
— Ого, фотографія. Як же її сюди вклеїли?
— Правда, цікаво?
Між господинею і Мейтеєм зав’язалася жвава розмова. Господареві, який досі сидів мовчки, ні пари з уст, раптом закортіло й собі поглянути иа фото.
— Гей, покажи мені на хвилю, — подав він голос. Господиня, прикипівши поглядом до фотознімка, примовляла: «Справді чудово, гола красуня».
— Скільки разів треба говорити: покажи!
— Постривай хвилину. Яке в неї гарне волосся! До пояса. Дивиться вгору, дуже висока, але вродлива.
— Я ж тобі сказав: покажи, значить покажи, — втративши терпець, напосівся господар.
— Ой пробачте. Нате, дивіться скільки завгодно, — і господиня передала ножиці чоловікові. Саме в ту мить служниця повідомила: «Прийшло замовлення гостеві», — і внесла два кошички гречаної локшини.
— Господине, частування за мій рахунок. Дозвольте почати, — Мейтей чемно вклонився.
Господиня не розуміла чи гість всерйоз говорить, чи жартує, а тому не знала, як далі поводитися. Втупившись у Мейтея, вона лише коротко відповіла: «Будь ласка». Господар нарешті відірвався від фотографії:
— Слухай, у таку спеку шкідливо їсти локшину.
— Нічого страшного, все буде гаразд. Улюблені страви рідко вадять, — і Мейтей зняв покришку. — Ого, свіженька! Чудово! Від локшини, що злипається, як і від дурника, добра не жди. — Мейтей присмачив юшку прянощами і взявся її розмішувати.
— Не клади стільки хрону, гірчитиме, — стурбовано застеріг господар.
— Гречану локшину їдять з юшкою та хроном. Вона тобі, мабуть, не до смаку.
— Мені подобається пшенична.
— Пшеничну їдять погоничі. Людей, що не розуміються на локшині, можна тільки пожаліти, — балакучий Мейтей устромив хасі в кошичок і, підхопивши якомога більше локшини, підняв її на висоту два суни.
— Господине, є кілька способів їсти локшину. Тільки недосвідчені додають до локшини багато юшки. Так губиться смак. Ось як я дію, — Мейтей підняв хасі і довгий жмуток локшини завис у повітрі. Мейтей було в думці вирішив, що операція вдалася, як зненацька помітив ускладнення — з десяток локшин зав’язли в кошичку.
— Ну й довгі! Ви тільки погляньте, які вони довгi, — шукав він співчуття у господині.
— Еге ж, довгі,- відповіла господиня. 3давалося, що вона захоплена цією сценою.
— Оцю довгу локшину на третину занурюють у юшку і за одним духом ковтають. Жувати не годиться. Пропадає смак. Найкраще, коли локшина прослизає у гoрло. — Мейтей рішуче підняв хасі. Нарешті локшина відділилася від кошичка. Коли він, тримаючи в лівій руці чашку, поволі опускав туди локшину, рівень юшки згідно зі законом Архімеда підвищувався. Але юшка і так майже сягала вінець, тож не встигла локшина зануритися наполовину, як чашка переповнилась. На відстані п’яти сунів від чашки хасі на хвилину завмерли. Це й не дивно. Адже якби вони ще трохи опустилися, юшка потекла б через край. Мейтей теж, здавалось, вагався, але раптом отямився, нахилив рота до хасі, почулося цмокання, борлак на шиї засіпався — і локшини не стало. Дивлюсь — у кутиках Мейтеєвих очей сплили дві краплі, схожі на сльозини, і покотилися по щоках. І досі не збагну, яка причина тих сліз — хрін чи зусилля, потрачені на ковтання локшини.