Залишимо в спокої половину басейну з чистою водою. Я глянув на другу половину з білуватою водою: вона була напхом напхана людьми. Правильніше сказати, не люди входили у воду, а вода проникала в людей. Однак усі були щасливі й задоволені — за той час, поки я дивився, в цілющу воду тільки заходили, а ніхто не вилазив. «Якщо тут купається така сила людей, а воду міняють лише раз на тиждень, то вона, напевне, брудна, як помиї», — зміркував я і, щоб упевнитись у своїх здогадах, іще раз окинув поглядом басейн. Але що це? У лівому кутку я помітив червоного як рак, зіщуленого Кусямі-сенсея. «Бідолаха, — подумав я. — Дайте йому вийти!» Але ніхто й не ворухнувся. Правда, і господар, видно, не думав вибиратися з води. Він тільки дедалі червонішав. «Тяжке життя твоє, господарю. Напевне, ти вирішив червоніти на всі два з половиною сени, що заплатив за вхід до лазні», — подумав я, сидячи на підвіконні, і не на жарт занепокоївся (мені ж небайдуже, що скоїться з моїм господарем): «Якщо він негайно не вилізе, то знепритомніє і втопиться». У цю хвилину другий від господаря чолов’яга, гнівно насупивши брови, заволав, шукаючи співчуття у решти переверетнів: «3дається, перестаралися. За спиною вода наче кипить». — «Та що ви! Вода що треба. Якщо цілюща вода холодна, від неї жодної користі. У наших краях воду подають удвічі гарячішу», — переконували деякі гордовиті голоси. «А від чого ця вода лікує?» — спитав чоловік з рушником на гулястій голові. «Від усяких слабостей, — озвався власник худорлявого обличчя, і кольором, і формою схожого на огірок. — Від чого тільки не лікує! Чудово, правда?» Якщо ця вода така цілюща, то він мав би бути куди здоровішим. «Найкраще брати ванну на третій або четвертий день після того, як у воду запустять ліки. Сьогодні якраз запустили», — запевнив хтось з виглядом знавця. Я пошукав його очима — чоловіка наче роздуло. Напевне, погладшав від бруду. «А як пити, то помагає»? — звідкілясь донісся незнайомий писклявий голосок. «Як перемерзнеш, випий склянку і лягай у ліжко. Навіть на двір не захочеш уставати. Чудовий засіб, спробуй», — відповів хтось інший, але його обличчя я не вгледів.
Та годі з басейном, перейдемо до помосту. Тут і там розташувалися, кому як заманеться, Адами, непридатні для живописання, і мили що хто хотів. Найдужче мене здивували два з них: один лежав горілиць і поглядав у вікно в стелі, другий, лігши плазом, зазирав у риштак. За спиною бонзи, що сидів навпочіпки обличчям до муру, стояв послушник-бонза і побивав старшого по плечах. Очевидно, він був учнем дорослого бонзи і водночас правив йому за лазника. Тут же був і справжній лазник. Мабуть, він застудився, бо навіть у таку духоту одягнув теплу безрукавку. Він обливав плечі якогось пана з довгастого шаплика, великим пальцем правої ноги притискав до помосту сукняну ганчірку. Майже переді мною, жадібно згрібши до себе аж три цебри, мився чоловік, який настирливо пропонував сусідові своє мило і про щось розводився. «Цікаво», — вирішив я і прислухався. І ось що я почув: «Рушниці завезено до нас з-за кордону. Колись давно ми тільки різались мечами. А іноземці підступні, от і видумали таку штукенцію. Здається, не в Китаї, але таки за кордоном. За часів Хе Таннея