У очах Шаповала заграли бісики.
— Розумію. Молодець, Іване! Звичайно, можеш їхати. Та тільки не до найближчої станції — така подорож одразу кинеться у вічі контррозвідці, а їдь до обласного центру. Мету відрядження придумаємо.
За тиждень потому Іван Рубан поїхав до Острополя ніби за матеріалом для декорації. Головне ж — розвідка. І вона відкрила йому очі на таке, на що він, як сапер, не сподівався.
Повернувшись із «відрядження», Рубан одразу знайшов Шаповала, щоб доповісти йому про все. Дмитро першим закидав його запитаннями:
— Ну, Іванку, що виїздив, що там у Острополі, де побував, з ким зустрічався, чи дала що-небудь рекогносцировка залізниці? — допитувався він, понизивши голос.
Рубан аж розгубився — стільки запитань. Розповідав докладно.
— Огляд залізниці, Дмитре, дав багато цікавого. І хоч спостереження моє обмежувалося тільки вікнами вагона, але точно встановив: уздовж залізниці — від Приморська до Острополя — метрів, мабуть, на сто двадцать од полотна — немає жодного деревця чи кущика. Усе вирубано, оголено, ніде й сховатися. Більше того, усі споруди — мости, труби, що прокладені під залізницею, — патрулюються. Щоправда, патрулювання те, я б сказав, умовне, лише для острашки. Коротше, Дмитре, охорона слабка…
— Ну, коли так, Іванку, то треба зараз же готуватись.
Рубан хитрувато примружився:
— Я вже готовий, Дмитре, можу хоч сьогодні.
— Як це розуміти? — Шаповал здивовано покосився на нього, мовляв, що за хвалько такий.
— А отак, — ніби жартома, але впевнено мовив Рубан, — є вже з чим на полювання йти, — і показав на рюкзак, наповнений жовтуватими прямокутними брусками.
— Що? Вибухівка?! — прошепотів Шаповал, зраділо дивлячись на друга.
А той мовчки кивнув:
— Те, що необхідне, Дмитре.
Очі Шаповала засяяли:
— Де ж ти, Іваночку, дістав це?
Іван Рубан ніяково усміхнувся, засунув рюкзак під ліжко й почав розповідати.
— Тут, Дмитре, ціла історія. У Острополі я зустрівся з товаришем: разом кінчали театральне училище. Здібний актор Микола Гаран; до війни працював у обласному драмтеатрі; скромний, товариський. Бачу: стоїть він біля готелю у формі офіцера поліції. Ще й ще дивлюся на нього й переконуюсь, що ніякої помилки — він. Але не можу повірити, щоб Микола Гаран став негідником. Тут щось не так. Адже був кришталево чистою, порядною людиною.
Він також упізнав мене. Може, не одразу признався б, та помітив моє здивування і злякався, щоб я, бува, не ляпнув чого. Швидко підійшов до мене, узяв під козирок.
— Таки й справді малий світ, — почав жартуючи. — Хто б міг подумати, що ми здибаємося саме тут і в такий час? Ну, здрастуй, Іване. Не знаю, хто ти є зараз, але на мене, прошу, не косуй так нещадно.
— Здоров, — кажу, — Миколо, коли не жартуєш. Тільки, вибач, не знаю, як тебе величати, що ти за фюрер?
Він зніяковів і одразу перейшов на іншу тему.
— Ти, бачу, щойно приїхав. Де зупинився?
— Та ніде, — кажу. — Готель повністю окупований.
— Так, усі готелі зайняті ними. — Він зробив наголос на слові «ними». — Ну, то ходімо зі мною. — Узяв мене під руку, як підозрілу особу, і повів.
Отак я опинився на квартирі людини, що носить поліцейський мундир. Мешкає він сам, сім’я, сказав, десь на Херсонщині. Одразу приготував сяку-таку вечерю, посідали до столу. Але не їли й не пили, доки не посповідалися один одному.
— Так, дорогий друже, — почав він, — тебе, бачу, збентежило те, що я в такій формі? А хто ж, скажи ти? Чим займаєшся, де й що робиш?
— Прошу, ось тут зазначено, — подав йому документи. — Працюю, Миколо, за фахом.
— Розумію, розумію, справді за фахом. А кого ж, Іване, розважає ваш «Чорномор»?
У його допитливому погляді я відчув докір. Мене, Мовляв, осуджуєш за ворожу форму, а сам?
— Розповім, — кажу, — Миколо, все, як є. Але оскільки я твій гість, то передусім хотів би почути від тебе святу правду, хто ж таки ти?
Він звів на мене сумний погляд і похитав головою:
— От, Іване, до чого дійшло: свої, близькі друзі, а сказати один одному те, що на думці, боїмося. Ганьба! Я, Ваню, ніколи, ні за яких обставин не зраджу Батьківщині і друзям! А мундир цей, — понизив голос, — нехай не бентежить твою душу. Зараз так треба!
Іван Рубан помовчав, відтак вів далі:
— Микола Гаран, Дмитре, говорив так безпосередньо й правдиво, що не можна його в чомусь запідозрити. І тому я, розповів йому про себе — і про концтабір, і про те, як опинився в «Чорноморі», про свої наміри.
А на ранок другого дня він спитав:
— Може, Ваню, допомога яка потрібна, говори, не соромся.