Василенко знітився. Густі брови його насупилися. Він дивився на яблука, що тримав у руці, й ніби пригадував щось дуже далеке й невеселе.
Малюк захвилювався:
— Що з вами, Степане Івановичу? Невже я вас образив?
— Та ні, — покрутив головою Василенко, — не турбуйтеся, Петре Карповичу. Ви слушно зауважили, бо я таки спробував бути і актором… Так, не дивуйтеся. Коли маєте бажання послухати, я можу розповісти, хоч, правду кажучи, то сумна історія.
Малюк заперечливо помахав рукою:
— Ні, Степане Івановичу, дякую, не треба ятрити старі й болючі рани. Вам нелегко буде згадувати давно минуле, та до того ж мені дещо відомо. Ми, дорогий друже, грали з вами на одній сцені…
— Чекайте, чекайте, — перебив спантеличений Василенко. — Я щось не розумію. Може, розтлумачите.
Малюк засміявся:
— Будь ласка, Степане Івановичу, згадайте Приморськ, «Чорномора», Дмитра Шаповала.
Слухаючи Малюка, Василенко не зводив з нього очей. Ім’я колишнього шефа «Чорномора» Дмитра Шаповала на все життя вкарбувалося в його пам’яті. Та невже ж це він, Шаповал?!
А Малюк посміхнувся, тихо й схвильовано мовив:
— Я, Степане Івановичу, — колишній Шаповал.
Старий по-юнацькому звівся на ноги, хотів щось сказати, але спазми стиснули горло. Подолавши хвилювання, вигукнув:
— Боже мій, Дмитре! То ж, виходить, жива ще моя доля! — й кинувся до Малюка.
Вони довго стояли в обіймах один одного, схвильовані, зворушені. Потім потекли й потекли спогади, вони розбудили в пам’яті побратимів усе, що, здавалося, стерлося вже довголіттям.
Степан Іванович розповів багато такого, чого Петро Карпович не знав.
А шляхи-дороги, якими доля кидала Шаповала, хвилювали садовода.
На прощання Малюк похвалився Степанові Івановичу, що взявся писати книгу.
— Робота, Степане Івановичу, виявилася нелегкою. Але, — зітхнув полегшено, — наближається вже до кінця. Сьогоднішня наша зустріч, побратиме, й буде її прологом…
ЧАСТИНА ПЕРША
НЕБЕЗПЕЧНА ГРА
РОЗДІЛ 1
НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
Незвично для півдня України лютував січень; шугали в голім степу холодні, колючі вітри; сніговиці вкривали білим саваном знівечену чужинцями, печальну землю. Часом здіймалися такі хуртовини, що н світа білого не видно.
Раніше тут молилися на такі завірюхи — хліб же буде, благодать падає з неба на спраглу землю. А в лихоліття, здавалося, людям зовсім байдуже до тих опадів. Холодно й тривожно на душі. Куди не глянь — брудні сліди загарбників; на центральній площі Приморська з’явилася шибениця; молоде покоління, яке знало про те знаряддя смерті тільки з книжок та з розповідей літніх людей, злякано дивилося на новацію; за містом, там, де ще недавно була МТС, тепер концтабір. Серед білого дня жандарми розстріляли двадцять п’ять заложників за те, що десь зникли сержант і двоє рядових з німецької міської комендатури. Після тієї події вулиці міста стали патрулювати групи автоматників— по чотири — п’ять у кожній…
Поступово погода змінилася, вітер послабшав, снігопаддя припинилося. І саме тоді, десь о десятій ранку, на бульварі Приморська з’явився спортивно підтягнутий молодик у формі штурмбанфюрера СС.
З моря тягнуло пронизливим холодом. «Зайти, може, в ресторан? Там, либонь, є і чим погрітися й чим закусити». І в ту ж мить помітив: до ресторану заходять кілька офіцерів. Штурмбанфюрер зупинився. — А що коли там есесівці?
Він глянув на наручного годинника, наче боявся спізнитися на побачення, й попрямував далі тополевою алеєю приморського бульвару. Адже ніхто не знає, яким чином він, журналіст з армійської газети «Смерть фашизму!», Петро Малюк, опинився в окупованому німцями Приморську під ім’ям штурмбанфюрера Ганса Шефера.
На бульварі з’явилася вродлива молода жінка з кошиком квітів. Звідки це диво? У такий час? Жінка зупинилася біля лавочки під старезним гіллястим дубом.
У легенькому пальтечку, гумових ботиках, вона постукувала ногами й раз у раз потирала закоцюблі пальці рук.
Офіцер, побачивши жінку, прискорив ходу — це ж перша людина, з якою він зустрівся в цьому місті й, може, йому пощастить поговорити з нею.
Розправляючи в кошику квіти, жінка крадькома поглядала на офіцера, який щойно підійшов; вона злякалася блакитноокого фашиста з короткими рудими вусами. «Чому він так підозріло дивиться на неї своїми бульками?»
А офіцер напружував пам’ять: де ж він бачився з цією молодичкою? Великі чорні очі, кирпатий носик, малесенька родимка між бровами…