І раптом згадав: Ольга! Так, він не помиляється — це рідна сестра його найближчого друга Грицька Кропиви! Як же змінилася вона, змарніла!
«Здрастуйте, Ольго!» хотів сказати їй, адже така приємні несподіваність: Ольга Кропива може стати йому в пригоді. Та вчасно схаменувся, заціпив рота й відвернув погляд, бо хтозна, як вона реагуватиме.
Так, це справді Ольга. Років п’ять тому вона закінчила театральну студію і після того грала в театрі музичної комедії. Останній раз він бачився з нею в Києві місяців за два до війни. Знав, що вона захворіла на легені й поїхала до санаторію в Приморськ, де мешкає сестра її матері Дарина Петрівна. І оце так зустрілися.
Малюк відчував: треба якось почати розмову. Він посміхнувся, провів пальцями по ніжних пелюстках нарцисів, тюльпанів.
— Гут! Зер гут! Ошен красивай! Ну, давай, фройлен, продавайт немножко, айн-цвай…
Йому, звичайно, було не до квітів, він хотів лише, аби вона заговорила до нього, щоб самому включитися в розмову.
Вона все мовчала. Можливо, подумав Малюк, Ольга на когось чекає зі своїми квітами, хтось, напевне, замовив їй. Він ще раз глянув на неї проникливо й почав, навмисне плутаючи російські слова з німецькими:
— Я ошен просіт, фройлен, продавайт, бітте, одін! — підняв вказівного пальця.
Ольга не чекала такої чемності від офіцера-окупанта, бо вже добре знала їх. А цей… «Якийсь дивний есесівець», — вона знизала плечима і поквапливо обернулася. Погляди їхні зустрілися. Він стояв перед нею в чорній шинелі, туго затягнутий поясом, з портупеєю через плече. З-під козирка картуза вибивалися пасма русявого волосся. А на високому наголовнику — хижак з розпростертими крилами. Фашист! Але чому ж посміхається так лагідно?
Однак їй треба швидше від нього позбавитись, і вона, посміхнувшись, сказала:
— Прошу, пане офіцер, вибирайте самі. — Показала рукою на кошик.
— Найн, — покрутив офіцер головою, — я просіт, чтоб фройлен вибірал.
Ольга ніяково повела бровами, вибрала три квіточки, обгорнула аркушиком паперу й подала йому.
— Яка принадність, — подумав офіцер, доторкнувшись губами до пелюстків квітів, потім вийняв з кишені мундира стільки рейхсмарок, що за них можна купити не один кошик квітів, і віддав жінці. Хотів щось спитати, та запнувся на півслові, бо наближався військовий патруль. Ризикувати ні до чого. Він узяв під козирок, цокнув каблуками й ледь помітно підморгнув.
Ольга зовсім розгубилася. А він посміхнувся самими очима й тихо, щоб чула тільки вона, чітко сказав уже рідною мовою:
— До скорого побачення! — швидко по-військовому обернувся й пішов геть.
Квітникарка дивилася йому вслід схвильовано, нічого не розуміючи.
Петро Малюк не озирнувся. Тримаючи букетика у лівій руці, він дійшов до кінця бульвару, потім звернув ліворуч, до набережної, зупинився біля кам’яної стіни, через яку фонтаном вибивало холодні морські бризки, й замислився: як же йому бути далі?
Море неугавно шуміло. Величезні білогриві хвилі одна за одною наскакували на гранітну стіну і з ревом відкочувалися назад, залишаючи на піску широкі плями білої піни. А Петро Малюк мов би й не помічав розбурханої стихії, думки його зайняті іншим. Чужа форма допомогла йому проникнути в це місто. А хто допоможе зв’язатися з підпіллям чи просто з чесними людьми?
Море все шаленіло. Вітер підхоплював солоні бризки з розбитих об камінь хвиль, кидав у обличчя. Примруживши очі, віл пильно дивився з-під козирка у яскраву смужку синього неба, яка прорізалася між клоччям розірваних хмар. Смужка та швидко збільшувалася, вітер розривав хмари, нещадно гнав їх зі сходу на захід і все світліше й світліше ставало на небосхилі. На мить визирнуло й сонечко. По обличчю офіцера ковзнув яскравий промінь, приємно залоскотав своїм теплом.
Сяйво це тривало кілька секунд, може, й хвилину, а потім знову набігла тінь — сонце заволокла чорна хмара, стало похмуро, холодно. Малюк ніби прокинувся від забуття. «Отак, чорт візьми, — подумав, — насуваються на нашу землю темні, лиховісні хмари фашизму…»
І покрутив заперечливо головою, ніби переконував когось, що хмарам сонця не закрити! Правда кривду переможе! Але як наблизити перемогу, яким чином він, опинившись несподівано на окупованій території, допомагатиме Батьківщині?
Сам, звичайно, нічого не зробить. Самотність личить тільки богові. А самотня людина, як птах без крил, — не полетить. Потрібен зв’язок з відданими патріотами. Але де вони і як з ними зустрітися? Ольга Кропива? Так, вона, звичайно, давненько вже тут, щось, може, й знає. Повинна знати… Та й Дарина Петрівна, у якої років чотири тому вони разом з Грицем Кропивою відпочивали, також своя людина — дружина червоноармійця, що загинув на Перекопі в двадцятому році, — не вижене.