За кілька хвилин Малюк повернувся до бульвару. Але квітникарки вже не було. Він не докоряв собі, що прогавив Ольгу, певен, що вона у тітки Дарини Петрівни. Адресу, правда, забув. Але будиночок її легко знайти, це на північній околиці міста, на невеличкій вулиці Короленка, і примітний він тим, що з усіх боків оточений високими тополями.
З цією думкою Малюк і пішов з приморського бульвару до центру міста.
Уніформа есесівського офіцера поки що, звичайно, допомагає йому, військовий патруль віддає честь, а від поліцаїв він тим паче застрахований. Кому ж спаде на думку зупиняти штурмбанфюрера. До того ж він бездоганно володіє німецькою мовою, а на його посвідченні особистий підпис доктора Кальтенбруннера.
Але Малюк розуміє, що під маскою штурмбанфюрера Ганса Шефера надовго не сховаєшся. Можливо, німці розшукують свого офіцера. Тож блукати так вулицями міста рисковано, легко можна потрапити в лапи контррозвідки.
Отже, залишатися в Приморську небезпечно. Тут є підрозділи ворожої армії, їхні тили, можна викликати підозру. Хіба до села податися? Також небезпечно: у офіцера-окупанта може влучити «випадкова» куля.
То що ж робити? Йому немає на кого покладатися — треба діяти на свій розсуд. У голові плутаються різні думки, варіанти, але за який вхопитися?
Малюк повернув у глухий вузенький провулок і зіткнувся з двома автоматниками, які ледве не збили його з ніг.
Малюк мимоволі зупинився — серце прискорено застукало, по спині покотились краплини холодного поту. Чи не на нього, бува, полюють? Та вже будь-що-будь, тримайся. Він дістав портсигар, не поспішаючи вийняв з нього цигарку, припалив від запальнички й затягнувся.
Автоматники взяли під козирок, пришвидшили кроки — їм хотілося прошмигнути, щоб офіцер, часом, не причепився чогось. Та не вдалося. Майор, побачивши, що вояки ті не загрожують йому, вирішив поговорити з ними, дещо з’ясувати.
— Хальт! — підняв він руку.
Солдати зупинилися, виструнчились.
— З якої частини? — суворо запитав. Автоматники мовчали, дурнувато кліпаючи очима. — Вам що, позакладало? З якої частини, питаю?
— Із сто п’ятого піхотного полку, герр штурмбанфюрер, — блимаючи рудими віями, відповів високий, з журавлиною шиєю.
— Із сто п’ятого? — перепитав офіцер, ніби він знав, що то за полк. — А чого ж це ви блукаєте по завулках?
Солдати немов оніміли. Менший на зріст, кремезний, з пташиним дзьобатим носом, притискував лівою рукою щось, видно, живе, замотане в ряднину.
— Що там? — запитав майор.
Солдат мовчав, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
— Ану, покажи!
— Та то порося, герр штурмбанфюрер, — спокійно відповів довготелесий, ніби йшлося про таку дрібницю, яка не варта уваги.
— Ах, негідники! — гримнув майор. — Компрометуєте армію фюрера!
Автоматники злякалися. Порося, яке вони поцупили у бідолашної жінки десь на околиці міста, ніби відчуло, що хтось заступається за нього, заворушилося й заверещало. Солдат дужче притиснув свою жертву, вона так запручалася, що вислизнула з ряднини й побігла до ближчого двору.
Малюк зловтішався, дивлячись у тупі обличчя завойовників, сердито кинув:
— Геть звідси, мародери! — і для острашки став відкривати кобуру.
Солдати кинулися бігти, залишивши серед вулиці ряднину, з якої вислизнуло порося, і швидко зникли за рогом.
Малюк пішов далі. Довкола німа тиша. На вузенькій кривій вуличці, обабіч якої тягнуться високі кам’яні огорожі, не видно ані душі, неначе все вимерло тут. Налякані арештами і розстрілами окупантів, люди причаїлися. Раптом тишу розірвали постріли зенітних гармат. Донеслося вібруюче гудіння моторів. Малюк зупинився, підняв голову. Високо в небі один за одним з’явилися клубочки чорного диму. А за півхвилини з-за хмар випливли ледве помітні рухомі цяточки. Чимраз вони збільшувалися. Малюк перелічив — дванадцять літаків прямували зі сходу на захід.
За високим кам’яним парканом почувся збуджений хлоп’ячий голос: «Це наші, дивіться, справді наші!»
Зірок не видно було — бомбардувальники йшли високо. Але голос той приємно відгукнувся у серці Малюка, бо юнак говорив так упевнено, що не можна було не повірити.
Малюк уважно дивився в небо й прислухався до гулу моторів; той гул підбадьорював, додавав сили й сміливості. І він жвавіше попрямував тією ж кривою вуличкою, що вела його все далі й далі від центру міста у знайоме міжгір’я.