Прослухавши вдруге рідні голоси (власне, вперше, бо тоді вони, мабуть, до своїх голосів не прислухалися) уже в магнітофонних записах, чиновники схопилися за серця, а потім за гаманці. Кожна магнітофонна стрічка для секс-бомби ставала золотою жилою.
– Гроші на бочку або лікті на суддівську трибуну, – коротко мовила «в тисячу разів вродливіша».– Всі ви в мене найдостойніші. Рівних вам у США немає. Мабуть, і в усьому світі, і через те по три долари за стрічку – ціна, певно, нижче вашої гідності?!
– Нижче, – погодилися вони.
– Нижче й моєї. Ось чому з кожного по сто тисяч доларів.
Вагітні доларами гаманці того ж дня, кажуть, стали такими, якими бувають леді після пологів. Дама уміла працювати й головою. Сенатори й члени палати представників у цьому переконалися й заодно дійшли висновку, що не для кожного «чортова дюжина» – нещасливе число.
Суд не відбувся, але проклятуща буржуазна преса, яка мені особисто нагадує вівчарку з найкращим у світі нюхом, одразу взяла слід і пішла по ньому. Але домашній Клондайк секс-дами на той час закрився. Тимчасово.
На запитання цікавих: «Що було далі?» – відповім: гроші пішли до грошей, а біда повернула до біди. Такий жорстокий закон того світу.
Леді стала в моді, на неї пішов попит. Вона сама для себе зробила пабліситі. Утвердила цю її саморекламу преса. Секс-бомба стала символом. Секс-бомба стала ідолом у спідниці. Народилася чергова модель для американської реклами. Минуле уже не мало значення. Його ніхто не брав до уваги: юрба схилялася перед людиною, що за такий короткий час зуміла зробити великі гроші. Байдуже, як і чим, – бюстом чи стегнами.
Ви хочете бути схожою на нову модель? Купуйте трусики тільки нашої фірми! Купуйте бюстгальтери тільки нашої фірми! Їжте кашку (манну, гречану, пшоняну) тільки нашої фірми! Пийте соки: апельсиновий, мандариновий, гранатовий, томатний, малиновий, яблучний тільки нашої фірми! Бо... Бо, виявляється, щоб стати такою, якою стала Елізабет Рей, треба носити тільки такі ланцюжки на талії, які носила вона, й одягати тільки такі панчохи, які одягала вона.
Кожна американка хотіла мати таке свіже, таке рум'яне і таке святкове лице, і Елізабет Рей рекламувала пудру, рум'яна, креми, якими нібито все життя вона користувалася і які так припадали до серця сенаторам та губернаторам.
Кожна американка хотіла мати магнітофон, і вона його мала. Кожна американка хотіла купити все те, що рекламувала секс-бомба, і вона купувала. Якщо, звісно, мала за віщо.
Дама своєю рекламою давала заробити фірмам, фірми давали заробити дамі. Америка полюбила і даму, і фірми, і рекламовані товари. Усі задоволені. Окрім тих, хто приречений нидіти на чорних манхеттенських решітках. Їм, як у нас кажуть, не до жиру – ні до фірм, ні до дам, ні до її туалетів абсолютно ніякого діла. Бо хочеться їсти.
Тепер леді працювала не в інтимних будуарах при дещо пригашеному світлі електроламп, стилізованих під лампи мадам Помпадур, а під яскравим світлом юпітерів і на очах мільйонної аудиторії, і її праця транслювалася майже по всіх каналах телекомпаній. Навіть по тринадцятому. По наднайщасливішому для неї каналу.
Проте історія з секс-бомбою на цьому не закінчилася. Зараз секс-бомба працює над своїм першим бульварним романом, тираж якого має бути вище тиражів мальованих романів (у США є й така скорочена, як спідничка до пупа, література) і біблії. Замовлення на майбутній бестселер йдуть навіть з Канади, від тих жителів, котрі щодня дивляться американську телерекламу й самі собі вважають, що Канада – це п'ятдесят третій штат США.
Потім, коли в секс-бомби стало стільки доларів, скільки мріяв мати під останній рік свого життя її чоловік, що встиг катастрофічно постаріти, вона купила собі молодого парубка – при тілі і при здоров'ї. Звичайно, купівлю-продаж оформили не в кращому супермагазині, а в американському бюро запису громадянського стану. Чоловік виявився двометровим на зріст негром. Тепер її запрошують у порнофільми й обіцяють контракт ще на два мільйони доларів, але дама поки що відпочиває на пляжах Майамі і Ямайки, рекламуючи у хвилини дозвілля путівки на ці курорти та різні пляжні атрибути.
Хтось із американців кілька десятків разів казав: «Людина – не автомобіль. Для неї запчастин не випускаємо». Тепер це твердження застаріло. Ви можете купити тих запчастин у магазинах Бродвею скільки завгодно. Ті частини, котрі християни всіляко прикривали, як гріх, і не радили показувати навіть у темряві, нині продаються відверто, серед білого дня, в будь-якому асортименті.
Все це відбувається у Сполучених Штатах сьогодні, на очах цивілізованого світу. Відбувається процес морального падіння. І відбувається катастрофічно швидко, бо ще два десятки років тому у цій, колись пуританській країні не дозволялося в кінофільмі цілуватися більше трьох секунд, а годувати немовля молоком матері й при цьому демонструвати груди вважалося дикою непристойністю. Я вже не кажу про брутальну, дику, атомно-ядерну лайку. Тепер ви це можете побачити й почути як на екрані, так і на вулиці. У фільмах у ліжко до супержінки замість мужчин кладуть анаконду, восьминога, спрута. Все це гадюччя (так запевняють леді) приносить своїми гарячими обіймами їм насолоду й теплоту, якої в останнє століття не випромінюють навіть супермужчини, бо, мовляв, у вік «першінгів» вони перевелися. Жінкам – сумнівну насолоду, секс-індустрії – реальний капітал.