– Мені теж, Шеллі, – перейшов на ліричний тон і ледь не заплакав. Жаль було цієї маленької міс. У мене серце – не камінь. «Працював би я в Америці, – думав я, – ховав би від дружини якийсь десяток доларів і висилав би цій бідній і нещасній Шеллі Уїльямс. Це ж треба – мати отаких батьків! А на що баба з дідом схожі? Як перша, так і друга пара. На пеньки від секвойї. Сидіти б їм на місці, вростати в землю чи в асфальт, де вони уже там живуть, коли ж ні – по Європах їх на старість носить». Мені хотілося вилити на них усі свої почуття обурення. Я уже було розтулив рота, щоб запустити на їхню адресу кілька оригінальних словосполучень... Жаль, що в цей час вони піднімалися на Говерлу і не могли мене почути.
Їхали ми у Вашінгтон вдруге. Мене товариші взяли тільки для того, щоб я їх розважав по дорозі і не давав на такій прекрасній автостраді заснути. До цієї бензоколонки я чесно виконував свої функції, але після зустрічі з Шеллі Уїльямс ми помінялися ролями. Я настільки пройнявся співчуттям до цієї бідної дівчинки, що хотів попросити нашого постійного представника при ООН час від часу провідувати її. Я знав, що вона потрапила б під надійну опіку. Але й словечка не вимовив – не хотів, щоб це відбилося на кар'єрі опікуна. Він був чоловіком розумним і заслуговував на найвищі ієрархічні щаблі, які тільки є в нашому суспільстві.
– Батько в неї банкір, – став розповідати своїм супутникам, котрі розважали себе анекдотами, перебуваючи, таким чином, тимчасово на самообслуговуванні. – Мати знаменита, – це слово я додав від себе, – актриса. Співала арію Оксани разом з Анатолієм Солов'яненком у Метрополітен-опера і тим прославилась. Рідкісної сили меццо-сопрано. А дитя, можна сказати, неповнолітнє, снує між різними «понтіаками» й «тріумфами». Ризикує своїм життям, матуся ж спокійно виводить арії, батечко нагромаджує долари у вигляді хмарочосів. У цьому суспільстві нікому ні до кого і ні до чого немає діла. Кожний сам по собі.
Коли я скінчив свій перший монолог, вони стали так сміятись, що я подумав: десь сфальшивив, узяв не ту ноту.
– Чого ви смієтесь? Чи гадаєте, що я вам розповідаю гумореску? У такому разі ви мене погано знаєте. Коли я вдаюся до жартів, то присутні з автомашин на ходу вискакують. Хапаються за животи й качаються по автостраді. Щастя ваше, що я зараз не в формі. Шеллі своєю гіркою долею вибила з мене всяке натхнення. Ох, цей наш український сентименталізм!
Раптом я глянув на спідометр і замовк. Він показував сімдесят миль на годину. В Америці дозволяється тільки п'ятдесят п'ять.
Тут уже на ходу не вистрибнеш! І не засмієшся.
Водій збавив газ, але було пізно. «Червоно-синій маячок» уже висів у нас на хвості, а над нами – вертоліт, передавав точну швидкість тим, хто нас переслідував.
П'ятдесят п'ять миль на годину на таких автострадах, де металеві долари на ребра стають, звичайно, малувато. Американські автоінспектори на п'ять зайвих миль дивляться крізь чорні окуляри і вдають, що нічого не помічають, але якщо вже шістдесят один і більше, то за кожну милю – штраф. Виправдовуватимешся – такса одразу подвоїться. Тепер, радів я, щоб знали, як сміятися з людини, котра так близько до серця взяла біль чужої дитини. Я з усіх них посмішки збив одним-єдиним запитанням ще до того, як нас обігнали сержанти. Певен, що то були сержанти, бо навряд, щоб генерали за порушниками ганялися. Один з них показав нам жезлом на бокову смугу для стоянки, які передбачили будівельники для таких, як ми.
– Хто тепер платитиме? Бо я вибуваю з цієї гри.
Я ще й тоді думав про Шеллі. Мене не покидала думка вислати їй з Нью-Йорка десять доларів. Миле було дівча. Личко переді мною маячить і досі. Посмішка теж. Так, думаю, сміються не з добра.
Поліцейські, обвішані різною необхідною у їхній роботі амуніцією, оббігли нас ззаду і спереду. Я ж зовсім розгубився.
– Ваші документи, сер, – звернувся старший із них до нашого водія, а ми всі догідливо полізли до кишень (яка ганьба!). Але витягти посвідчень ми не встигли.
– Руки! – раптом гаркнув той, що стояв позаду. – Руки! – повторив він, хоча міг би й не повторяти. Ми відчули, що нас вони сприйняли не за нас. Через те підняли їх після першого слова. Друге можна буле й зекономити.
З розповідей я знав, що в Америці центуріонів стріляють частіше, ніж зайців. Знав, що при зустрічі з поліцейськими краще самому в свою кишеню не лізти. У виграші лишається той, хто стріляє першим. Водій подав посвідчення,
– О, Совєт Юніон! О'кей, джентльмени.
Слід сказати, що до нас прості смертні, в тому числі й американські сержанти (за генералів мовчу – є всі підстави вважати, що вони там усі войовничі), ставляться дружелюбно. Єдине, що мене особисто дратувало, – це детальний огляд кожного з нас знизу догори й зліва направо, намагання зазирнути аж в нутрощі. Американці, очевидно, ніяк не могли повірити, що ми такі ж люди, як і вони.