Сержанти нас відпустили, не взявши жодного цента. Очевидно, з поваги до високого авторитету нашої держави. Адже ми й там – представники найпередовішої країни світу.
Сидячи в скверику, я все це згадував. Зринула в пам'яті ще одна історія. Зринула за асоціацією. Власне, мамочки тих малюків з фонтанчиками підказали. Одна з них раптом сердито й зневажливо вигукнула:
– Ти, може, ще примусиш мене козу доїти?!
Між мамами назрівала сварка. Я заплющив очі й знову перенісся подумки в Нью-Йорк, у Сентрал-парк. На лавочці біля нас, пригадую, примостилися молодята. Симпатична дівчина, модно одягнена й усміхнена, а поруч з нею з ніг до голови джинсовий хлопчина. Ми завели розмову. Їх цікавила наша мова (до речі, перший випадок у моєму житті). Щоправда, потім до мене прийшло розчарування, бо хлопець, намагаючись вгадати нашу національність, поцікавився:
– Італьяно?
Про українську він взагалі не чув. Тоді запитав, хто ми. Довелося сказати, хоча з нас ніхто цього не вимагав. Мені у свою чергу захотілося дізнатися, хто вони. Мої співбесідники вдовольнили мою цікавість, заявивши, звичайно, не без гордості, що вони американці.
– Хто ви за професією? – уточнили ми.
– Я ремонтую ось такі коляски, – показав він на інваліда, який саме проїжджав повз нас. І додав, кивнувши на свою подружку: – А Джуллі шукає роботу. Вона закінчила коледж в Лонг-Айленді. Вихователька маленьких дітей. Зовсім маленьких. – І я зрозумів, що мала б працювати з дітьми ясельної групи.
– Ми у Йонкерсі наймаємо квартиру.
– А чим, Джуллі, займаєтесь ви, коли Уїн на роботі? – я чув, як вона називала його, і подумав, що то абревіатура.
– Зранку прибираю квартиру. Потім пасу козу. В нас є коза. – Вона це сказала з такою гордістю, як у нас деякі донечки кажуть: «У нас є "Волга"». – А ввечері видоюю, і ми з Уїном п'ємо молоко. Козяче молоко дуже корисне. Натуральне. Найкраще в світі.
Я спочатку намагався заглянути їй в очі, чи часом не іронізує, тоді – Уїнстону (його звали Уїнстон). Ні, вони з себе не глузували. Я був вражений.
– Нічого дивного, – коли ми з ними попрощалися, пояснив один з наших товаришів. – Будь-яка праця у них почесна. Будь-яка праця – у них свято. Труд для американця – це життя.
Якогось дня ми обідали в ресторані. За сусіднім столиком сиділи дід і внук. Та ось юнак підвівся.
– Ти вже йдеш, Девід?
– Так, діду.
– Ми лише півгодини з тобою посиділи, Девід.
– Нічого не вдієш, діду. Бізнес є бізнес.
– Ти молодчина, Девід. Ти весь як я. Я горджусь тобою. Чуєш, Девід? Ні, ця музика не дасть мені слова сказати.
– Я все чую, діду.
– Ти хотів розрахуватися, Девід.
– Так, діду. Я плачу половину.
– А фрукти, кава? Може, ти б випив кави, Девід?
– Ніколи, діду. За кілька хвилин на мене чекатиме в офісі мій компаньйон. А ще ж треба зважити, що зараз година «пік». Манхеттенські пробки. Бай, бай, діду!
– Бай, бай, Девід! Цілуй мою правнучку. Мабуть, достобіса миле дівча. Яка вона з себе?
– Білява, діду.
– Білява, кажеш. Як ми. Пішла в прадіда й прабабку.
– Привіт бабусі, діду. Я її так ніколи й не бачив.
– Ти щасливий, Девід. А я з цим чудовиськом прожив усе життя і так її й не зрозумів до кінця...
Може, я дещо перебільшив. Але загалом показав правду. Батьки й діти, Тема особлива. Я не кажу, що цікава. Вона вічна. Вічна, як любов, як життя на землі. В Америці, як тільки діти підростають і батьки переконані, що вони вже можуть літати самі, їх викидають з гнізда.
Ще один спогад – і все.
– Я слухаю тебе, Джордж, – мовив батько до сина. – Ну, сміливіше, інакше в нашому житті ти собі дороги не прокладеш.
– Я вирішив прокласти її крізь університет.
– Це похвально, Джордж. Але одне питання: гроші для вступу в тебе є?
– Частина вже є. Я ж на тракторі працював.
– Похвально, Джордж, похвально. Я знав, що ти підеш моєю дорогою, хоч твоя мати завжди намагалася мене з неї збити. Та це суто між нами, джентльменами, Джордж.
– Так, батьку.
– Решту грошей я тобі на вступ дам, на плату за навчання, вибачай, ти повинен заробляти сам.
– Я вже знайшов собі підходящу роботу.
– Яку, якщо не секрет?
– Я бавитиму онуків бабусі Гамільтон. Вона купила електроняню, однак не дуже довіряє техніці. Каже, няня натуральна – це надійніше. Старі люди всі такі.
– Ти теж так гадаєш, Джордж?
– Пробач, батьку, я не хотів тебе образити. Я дуже щасливий, що ти хоч пізно, та одружився і подарував мені життя.