– Не розчулюй мене, Джордж. Мені приємно чути від тебе ці слова, але ми вже домовилися – п'ятдесят процентів на вступ, і ні цента більше. Слово джентльмена.
– О'кей, батьку!
У мене ніякого сумніву щодо того, чи батько Джорджа дотримав слова. У цих американців слово інколи важить більше, ніж у деяких моїх знайомих папірець.
Справа, звичайно, не в паралелях. Ми щедро ділимося усім кращим, що у нас є, не вимагаючи за те ніякої плати. Не соромно навчатись і нам у когось, коли те навчання піде нам на користь. Є і в американців варті уваги риси і звичаї. Їх, на мою думку, можна запозичити в розумних межах і, звичайно ж, тільки на джентльменських умовах.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 27
Скільки було куплено! Скільки було продано! Історія людства від тих торгів віддавна омита слізьми і кров'ю. Я не подаю вам у цій коротенькій рекламці рецептів, як щось купувати і як продавати, щоб уникнути сумних наслідків. Автор не ставить перед собою такої мети. Мета мого життя, на перший погляд, простіша: бути самим собою. Отже, бути людиною. Це щодо себе самого. У ширшому плані мене цікавить проблема моральної стійкості: чи кожному вдається залишитися вірним собі, не обходячи хитромудрими маневрами життєвих рифів і підводних течій, щоб у першому випадку не сісти на мілину, а в другому – щоб не занесло на манівці. Є люди, що йдуть на компроміс або й зовсім продаються. А якщо продаються! Тоді заради чого!
Запродавши чортові душу, декотрі люди купують собі щось не за такі вже й великі гроші. Якщо ви хочете переконатися у правдивості мого спостереження, дочитавши цей анонс, переходьте до наступного розділу. Сподіваюсь, що там натрапите на людину, у якої немає нічого святого. Як вона зробилася такою – через те, що не дбала про розвиток закладених природою можливостей самоудосконалення, чи тому, що свідомо стала на шлях зради, звиродніння, ницості, – самі побачите.
Розділ XXVII. ПРЕЗИДЕНТ ЗА ДВА ДОЛАРИ
Коли я збирався їхати до Америки, мати мені сказала:
– Слухай, сину, передай там президентові, хай не дуріють з бомбами й ракетами. Вони ж не діти, а бомби – не іграшки. З цим жартувати не можна. Пообіцяй мені, що ти з ним зустрінешся і так йому скажеш.
Я пообіцяв. Мама завжди була про мене найкращої думки, і я не хотів її розчаровувати.
– Мусить же в нього бути лій у голові!
– За нашою ідеєю так, мамо. А от за їхньою – важко сказати. Якщо тільки доберуся до тієї Америки і випаде нагода побувати у Вашінгтоні, неодмінно зайду в Білий дім і передам усе, що ти сказала...
– Ну, про лій там – ні слова. А то ще, чого доброго, зганьбиш мене. Американці подумають, що ми тут некультурні. Нецивілізовані. Я тебе знаю. Ти завжди язика свого розпускав. Інакше досі був би міністром.
Як бачите, я не вигадував. Мама моя вірила в мої здібності. Коли б про мене так думали і в Комітеті по Нобелівських преміях, то мені вручили б одну з них хоча б як борцеві за мир. Я ж в ООН боровся за мир без вихідних. У вихідні писав полум'яні промови, щоб розтопити серця усіх землян. У тому числі й президента США, якщо він ще себе вважає земним. А не космічним. Якщо ж деякі мої слова до деяких делегатів ООН не дійшли, то це пояснюється тільки тим, що тлумачі своїми синхронно-монотонними перекладами їх позаколисували.
Мама стояла на порозі і, проводжаючи мене на Той Світ (вона сказала й одразу прикусила, бідна, язика, адже не хотіла навіть думати про таке), мовила:
– То в мене, синку, не зумисне вихопилося. Але це добра ознака: обов'язково повернешся. Якщо про людину раптом хтось скаже, що вона померла, то вона довго житиме.
– Спасибі, мамо. – Я поцілував її в мудре чоло й сказав: – Тепер я спокійний. І ти не переживай. Про лій я не скажу. Бо як це слово перекладається на англійсьху – не знаю.
Уперше з президентом Рейганом я зустрівся у дворі штаб-квартири ООН в Нью-Йорку. Якщо по-чесному, то цю зустріч я ледь не проморгав. Хтось із моїх товаришів запропонував сходити на берег Іст-Рівер і на згадку сфотографуватись. Я вже вийшов з автомашини, як раптом почув:
– Ох, ох, ох!
Я перелякався мало не на смерть. Охкало щось зовсім поряд. Позаду стояв один наш юний дипломат (назвемо його умовно Сергієм К.) і хапався за серце.
– Тримайте мене, тримайте мене! – благав він.
Я кинувся до нього й обійняв за плечі.
– Упаду, – промовив він і обхопив мене за шию. – Точно упаду.