– Тобі погано? – запитав я.– Серце? Валідолу, нітрогліцерину? Що тобі?
Він раптом відштовхнувся від мене й спитав:
– Хіба ви нічого не бачите?
– Не бачу, – відповів я. – Якщо вам погано, то, може... «швидку допомогу»?
– Ви гляньте на такого дивака...
Я оглянувся і побачив Рейгана. Він сидів у відкритій автомашині. Попереду ще йшло кілька машин з відкритими кузовами. На них сиділи джентльмени віком десь років по двадцять п'ять. Надійні хлопці. У всіх очі світилися войовничим блиском, і відчувалося, що кожен з них може зняти скальп так, що ти не встигнеш навіть бровою повести.
За ними йшло кілька авто з телекамерами. Мабуть, усіх телекомпаній Америки.
Рейган сидів скромно, вдавав, що йому весело, посміхався, однак про всяк випадок (мені так здалось) озирався. Обабіч нього їхало ще по одній машині з такими ж хлопцями. Дівчаток не було.
– Ви маєте на увазі Рейгана? – перепитав я Сергія.
– Я маю на увазі вас.
Він мене привселюдно образив. Я від нього міг чекати чого завгодно, пробачив йому навіть шоппі енд, але порівняти мене з президентом Рейганом.. Я ладен був кинути йому рукавичку й тільки пошкодував, що дуелі у нашій країні відмінено. До речі, дуелі в США, на Бродвеї й Гарлемі, – буденне явище.
– То ви мали на увазі мене? – перепитав я.
– Вас! Вас! – І потім, нахилившись над вухом, запитав:– Хто тільки вас за кордон пустив? Невже ви не бачите цієї ляльки? Це ж а-ля комедія! Хто в нього стрілятиме? Кому він потрібний?
Мені стало соромно за юнака, що втратив чуття міри й реальності. І я, пригадую, сказав йому коротко і ясно:
– Але ж тут президентів стріляють...
– Хто? Я вас питаю, хто стріляє? – Він уже мене тряс за лацкан піджака. Я зійшов з бруківки і попростував до Іст-Рівер, думаючи про Сергієву категоричність, запальність. Йому чомусь здавалося, що не стріляють. Молоді, вони завжди безпечніші. А я вже був у тому поважному віці, коли починав дорожити своїм життям і навіть думав про те, як зберегти здоров'я, хоч твердо знаю, що вже пізно. Стоячи на березі Іст-Рівер, я дивився на її зеленуваті, схожі на водорості води і ніяк не міг погодитися із Сергієм. По президентах в Америці стріляють, як по куріпках. Однак попит на тих й тих майже однаковий. Якби вам довелося прожити в США двісті років (так мені уявляється), то ви стали б свідком не одного полювання на президентів. Але й з історії відомо, що полювали на кожного третього.
Рідко кому із поважних джентльменів, якими є президенти США, вдавалося помирати своєю смертю. І все ж знаходяться сміливці, які висувають свої кандидатури на посаду смертників. Рідкісної сміливості люди. А все в ім'я чого? Почестей! І, звичайно, обіцянок. Під час кожної виборчої кампанії ці джентльмени вдаються до таких дивовижно демагогічних пасажів, що не кожному фантастові під силу. Вони обіцяють своїм виборцям усе, чого тільки на даному етапі і в найближчій перспективі народ бажає. Мовляв, саме з його приходом нібито має настати золотий вік. І народ кандидатові вірить, Така вже натура людська – вічно сподіватись на краще. Може-таки, після смерті того чи іншого президента настане те життя, яке він омріяв. І ось приходить новий президент, а життя лишається старим, а мрії – втраченими ілюзіями.
Кандидат обіцяє покінчити із безробіттям, і йому вірять. Стерти з лиця землі голод, і йому вірять. Знищити жебрацтво, і йому вірять. Обіцяє, власне, те, що обіцяли попередники. Народові кажуть те, що він хоче почути. Не бачить, не відчуває, не переживає обіцяних змін, лише про них чує. Адже на того, хто має великі гроші, працює багато служб, що вивчають запити, мрії, настрої народу, його думки, бажання, прагнення. Кандидат у президенти все те враховує, чого, безперечно, не можна сказати про президента, в якого раптом наступає неймовірно активний політичний склероз, і все те, що він обіцяв, наступного дня забуває. І це навіть тоді, коли перед собою (у перспективі) так чітко бачить дуло пістолета чи мушку гвинтівки з оптичним прицілом.
Кваліфікованих робітників і службовців, які змушені шукати притулку на вентиляційних решітках, стає все більше й більше. Оскільки США – не суцільні тропіки, то місця на решітках забивають з літа. Тут же народжуються діти і вимирають діди. Безпритульність зростає, асигнування на соціальні програми скорочуються. Бідні помирають, військовий бюджет нарощується. Проблем безліч.
Президенти США завжди у мене викликають співчуття. У моєму розумінні – вони нещасні люди, силою обставин змушені бути артистами. Його висуває зацікавлений у чомусь бос на сцену, він вискакує туди, йому підкочують бочку (трибуна), бо політику необхідно вершити, стоячи на підвищенні: президент має бути на висоті. Так починалась Америка на «дикому Заході». У тавернах, на бочці з-під вина, і це завжди сприймалося як зв'язок з народом. Це імпонувало народові. Такий політик одразу ставав улюбленцем публіки. Його підсаджували, плескали по плечах і зацікавлено казали: