– Вперед, Білл!
– Сміливо, Ронні! Більше усмішок, жартів і – пам'ятай! – обіцянок. Народ це любить. А ми тут уже за тебе поагітуємо. Будь певен, Ронні. І головне, вище голову, наша надія.
Затія, звичайно, ризикована. Але кожен із кандидатів у президенти знає, на що він іде. Як виберуть, тоді боси йому нагадають:
– Ронні, чи не здається тобі, що ти забув, хто тебе підсаджував на бочку?..
– Білл, ти не пригадуєш, хто тебе свого часу підтримував усмішками й оваціями? Не хотілося б сьогодні нагадувати, Білл, але ми підтримували тебе і не тільки усмішками. А як же з компенсацією?..
Якщо від Білла чи Ронні (кого вже там виберуть), немає компенсації, у нього стріляють.
А якщо компенсація є, але тільки тим, хто підсаджував на бочку? Все одно стріляють. Стріляють уже ті, яких годував обіцянками:
– Податки під корінь.
– Зарплата тверда.
– У кожного своя квартира. Навіть у безпритульного.
– У кожного своя робота. Навіть у безробітного.
– Басейнів персональних і голубих не обіцяю. Але один на три сім'ї матимете, – лагідно посміхається кандидат. Типовою американською усмішкою.
Оплески переходять в овації.
І раптом усього цього нема.
І тоді також стріляють.
Ні, якщо напередодні наступних виборів почнуть підшуковувати чергову кандидатуру, а я в цей час сидітиму в одному з американських видавництв за гранками цього твору і раптом почую, що хтось там пропонує мою кандидатуру, я скромно скажу:
– Ноу, сер. Я на цю роль не придатний. Уже хоча б тим, що у мене помітна постать.
Я ніколи не забуваю, що чим більша мішень, тим легше в неї влучити. А ваші джентльмени тепер так наловчились, що б'ють без промаху. Підберіть який інший об'єкт. У Наполеона он була постава ледь помітна, а помер імператором. Для імперії я не годжусь. У мене скромніші плани. Окрім того, сер, імператорів може бути багато, – скромно закінчив я,– а я все-таки один, і мені моя голова дорожча вашої імперії.
Я справді отак би сказав.
Я теж патріот свого народу. Але не кричу про це на весь світ, як і не хапаюся за серце, коли бачу президента США. Я не можу до посиніння ненавидіти його, бо знаю, що президент – це ще не все. Найчастіше він – лялька в руках чи фінансової олігархії, чи воєнно-промислового комплексу, коротше – капіталу. Він править країною, а фактична влада не в його руках, сили капіталу фінансують його, і вони ж фінансують тих, кому наказують:
– Убий його!
Я теж патріот своєї країни. Але не кричу на весь світ, коли проходжу повз наш національний прапор, що гордо майорить на березі Іст-Рівер біля будинку ООН. Моє серце просто переповнене любов'ю і гордістю до своєї республіки, свого народу, своєї Батьківщини.
Я зупиняюсь на кілька хвилин і єдине, що можу вимовити, це:
– Ось наш прапор.
Ті, що йшли в атаку, захищаючи честь нашої Вітчизни, йшли переважно мовчки. Ті, що йшли на подвиг, не били себе в груди на доказ патріотичної відданості. Ті, що йшли на смерть в ім'я Батьківщини, не горланили, що, мовляв, ідуть вмирати. Вони йшли на бій, ішли, як і личить воїнам, мовчки.
Не можу сказати, що я в захопленні від кандидатів у президенти США, в моїх очах вони – смертники, Але їхня мужність мені до душі. Чого не скажу про їхні промови. Американцям вони, очевидно, також не до душі. Справжні верховоди Америки, думається мені, висуваючи когось кандидатом у президенти, водночас добирають і кандидатуру можливого його вбивці. А той за гроші на будь-який злочин піде. А як упіймається на гарячому, то ще й прославиться, ввійде в історію, ним захоплюватимуться якийсь час, але не довше, як до вбивства чергового президента.
Америка – країна парадоксів. При повсюдній розбещеності, при суцільному шахрайстві й авантюризмі, що процвітають в країні, американці – люди слова. Вони вірять на слово. Слово – закон джентльмена, його честі.
Американці – люди вільні. Кожен, якщо тільки має можливість, вільний жити, як йому хочеться, вільний і померти будь-коли і як йому заманеться. Американець може будь-кому сказати те, що він думає. Навіть президентові. Це за умови, якщо охорона його до того президента допустить. Та він може йому зателефонувати у так званий президентський день і висловити своє незадоволення урядом, порядками в країні. Це ж саме може сказати на розі авеню. Може прямо перед Білим домом. Може, вискочивши на бочку, перевернуту догори дном. Може... американець все може... Він живе у вільній країні, де конституцією йому гарантовано свободу слова і свободу друку. Може... Але за все це треба платити. Бо все це продається і купується за долари. Якщо в тебе їх немає, то ти нічого й не можеш.