І от Рейган переді мною. Моєму здивуванню не було меж. Президент Рейган стояв на голові недалечко від Білого дому і позував перед фотоапаратом. Поруч з ним на всіх своїх чотирьох повзав якийсь дивак і чи то щось комусь доводив, чи у такий дивовижний спосіб брав у когось інтерв'ю. Я підійшов ближче. Президент навіть ногою не поворухнув. «Сталеві нерви, – захопився я його витримкою, – і яка стойка! Щось рекламує… Але що саме? Мабуть, шкарпетки, черевики й підтяжки». Став придивлятись уважніше й помітив, що холоші брюк президента не опускалися і на йоту, хоча ноги стриміли різко вертикально вгору. «Все ясно, – вирішив про себе. – Американці винайшли нову матерію на штани. Вона зовсім не гнеться. Залізна матерія».
Американці полюбляють такі означення – залізна. Реклама, я знаю, додасть: шикарна матерія, єдина у світі.
Але навіщо це потрібно президентові? Я знаю, що Рональд Рейган – колишній голлівудський актор. Потім став багатим землевласником. А ось тепер пішов на свого найголовнішу роль, про яку мріяв упродовж усього свого артистичного життя, – на роль президента США. І зараз грав її непогано. Принаймні народ фальші не помічає, Але навіщо йому реклама? Та ще в такій позі. Я знаю, що американці поважають тільки тих, хто стає улюбленцем публіки, їхнім ідолом, ідеалом, суперменом. Невже й таке входить у комплекс завоювання авторитету? Я бачив на 5-й авеню Нью-Йорка живих манекенів, що демонстрували костюми, спортивні штани, блузи. Я бачив подібні манекени з «міс Америк» останніх п'яти років. Вони теж стояли на головах, але у вітринах магазинів і рекламували різного фасону трусики, панчохи, підв'язки, пояси, колготи, купальні костюми. Це було зручно для покупця, бо спіднички на них піднімалися аж до грудей чи навіть до підборіддя, і рекламований одяг облягає наймодніші фігури.
Мені хотілося побалакати з президентом. Але я не був певний, що зможу й собі так стати на голову. На моє превелике щастя і здивування, він раптом став з голови на ноги. І зробив це так спритно, що я й не помітив, коли те сталося. Щоправда, трохи похитувався, але в тому – нічого дивного. Людині сімдесят три роки, подумав я. У його віці чи зможу я не те що на голові – на ногах триматися.
Тепер я підійшов до нього упритул, і яким було моє здивування, коли побачив, що цей президент – манекен. Манекен, з яким, виявляється, можна сфотографуватися за два долари.
– Будь ласка, сер! – запропонував мені молодий жвавий фотограф.
Свій подив я висловив уголос українською мовою, щоб юний бізнесмен нічого не зрозумів.
– О, ви з України! – вихопилося в нього. – Чую знайому українську мову.
«Невже й Вашінгтон це Вавілон, але вже не на Гудзоні, а на Потомаці? Невже й тут усі поліглоти?»
– Ви не дивуйтесь – я з Одеси. Ваш колишній земляк.
– Але як? – тільки й вихопилося в мене.
– Що як?
– Як ви до цього дійшли?
– Слухайте сюди, – він підійшов до мене ближче, на ходу перелічуючи долари. – Ви коли-небудь були в Одесі?
Я звів угору брови. Мовляв, що за питання? Жити на Україні – і не побувати у такому чарівному місті!
– А там на пляжах ви були? Ви бачили, як там у нас фотографують дітей на левах, леопардах, тиграх? Їх знімають з мавпочками і крокодилами. Ягуарами і вовками. Зайчиками «Ну, постривай» і тим сучим сином – Вовком. А це Америка. Це Сполучені Штати... Тут на мавпочок нуль уваги. Тут для клієнта давай щось вагоміше. Їм потрібен його кумир. Усі хочуть сфотографуватися з Ронні… І я їх один на весь Вашінгтон задовольняю. Це мій винахід. Мій патент. Хочете сфотографуватися на згадку? Приїдете на Україну, скажете: «Фотографувався з Рейганом».
– Не велика честь, – сказав я.
– Невелика. А хто сказав, що велика? Але й недорога.
– Скільки ж ця розкіш коштує?
– Лише два долари.
– Ну, що ж,– сказав я, – президент за два долари – це й справді не так уже й дорого!
Я цю фотографію привіз з собою і міг би помістити її на цій сторінці, щоб переконати читача, що жодного слова тут не вигадую. Але маю певність, що й так мені вірять.
Зате цей знімок я показав мамі. Вона мене не зрозуміла.
– Хіба ж я тобі наказувала фотографуватися з ним? Я тебе просила тільки сказати, щоб він після зустрічі з тобою набрався розуму (ви чуєте, якої думки про мене мама?). Ти ж, якщо захочеш, переконаєш навіть колоду, щоб вона ожила. Коли чогось хочеш – ти завжди свого доб'єшся. Чи мо', ти й добивався, щоб отак фотографуватися з ним? Я від тебе цього не чекала.