Перепуганы до смерти все большие города,
Не гуляют в них по паркам люди ночью никогда.
То, гляди, тебя ограбят, то, гляди, тебя убьют,
Похоронят, как собаку, и молитвы не споют.
Ни товарища, ни друга – растворились, как в воде,
И никто здесь не поможет, если, скажем, ты в беде.
А кругом миллионеры – куры денег не клюют,
Между ними, как шакалы, люди бедные снуют.
Доводжу до відома збирачів фольклору, що кожна строфа цієї емігрантської пісні супроводжується приспівом:
Небоскрёбы, небоскрёбы,
А я маленький такой.
Як бачимо, життя емігрантів у цих віршах змальовано блискуче, головне ж – правдиво. Коротко, лаконічно й влучно, наче кастетом по щелепі. Я б так не зміг. Все-таки життя треба глибше вивчати. Треба все на власній шкурі перенести, щоб потім словом зачепити найтоншу струну серця.
Хай мені дарує невідомий автор, але я, не втручаючись у зміст, зробив у його творі деякі насамперед композиційні уточнення. Таке допускається. Адже це не наукова праця. І якщо мені присвоять звання доктора і зроблять почесним академіком, скажімо, Гарвардського університету – я не ображатимусь. Зі всього пафосу книжки видно, що симпатичному й енергійно-працелюбному американському народові я не ворог. Іншим джентльменам-антирадянщикам, в тому числі й з емігрантських кіл, я в друзі не набиваюсь. У мене своя гордість. Чого, звичайно, не скажеш про тих, що емігрували з нашої країни заради раю, якого не існує навіть на Тому Світі. Ідучи туди, всі вони малювали в уяві рожеві ідилічні картинки американського життя. А прибувши до США, зіткнулися з жорстокою реальністю і, можливо, подумали: критичний реалізм, про який мовилося на уроках літератури, – не вигадка. Тим більше що його творцями були велетні людського духу.
– Там людиною був, – сказав мені один емігрант на ім'я Ігор. Називати прізвище чомусь побоявся, правдивіше сказати, посоромився. – Мав дачу, автомашину, гараж, трикімнатну квартиру, і все це майже в центрі Києва, і все це майже безкоштовно.
… А. ким я тут став? Манекеном у «Сіменсі», Бачте, власникам супермаркетів не подобаються штучні манекени. Їм подавай живих. Інколи по дві зміни у вітрині вистоюю. Нікому й моргнути не можна. Виженуть. Вітрини освітлюються й обороняються електросторожем, але вночі все одно страшнувато. Йому ж не гукнеш: «Ей, хлопче, рятуй!»
Особливо страшно стає, коли психи виходять на дорогу й починають розважатися. Можуть пальнути по тобі з кольтів, снайперських гвинтівок. Пальнуть і регочуть: «Джон, ти диви – один манекен ожив. Оце постріл!»
… Якраз це на моїй зміні трапилося. Ледь ноги я з того пекла виніс. Але хазяїн був задоволений. До платні за роботу додав мені костюм. Коли я той костюм показав знайомим американцям, їм захотілося мати такий самий, Торгівля здорово після того випадку пішла. До нас приїжджали з Філадельфії, Пенсільванії, Кентуккі, Огайо. Кількасот покупців прибуло навіть з Джорджії. Кожен хотів мати новий костюм з трьома пробоїнами на грудях. Якісь божевільні. Тут якщо добре діло поставити, то можна гроші робити навіть на дірці.
... Ціни на костюми зростали на очах. Потім нами зайнялася реклама. Я проходив під кодовою назвою «Живий манекен». Вони й зараз мене так називають. І це триватиме доти, доки не стрясеться ще подібна історія, з якої хазяїну вигідно буде робити бізнес. Як казав один мій знайомий з Йонкерса: «В ореолі слави будеш ти, поки в ореолі слави й бідності не помреш». Мабуть, десь ті слова вичитав. А може, й сам вигадав. А я дурнем був, дурнем і помру, якщо передчасно не загину, – закінчив він сумовито. Та як би там не було, мені припала до душі його самокритичність. Такої навіть в Америці треба пошукати.
Я сидів серед «третьої хвилі», і мене трохи погойдувало. Емігранти розповідали, як вони сюди добиралися, як сподівалися потрапити в рай, пожити серед висячих садів Семіраміди. У Нью-Йорку такі сади є. І, слід сказати, – багато. На п'ятдесятих, сімдесятих поверхах ростуть – у багатіїв. Вище не бачив. Вище садів підіймати не можна – опиняться вище хмар. Засихають. Жодна крапля дощу на них не впаде. А поливати знизу шлангом незручно, вода за комір ллється.