– А ви знаєте, що я сюди приїхала через вас?
Це мене так приголомшило, що в мене, певне, очі полізли на лоба.
– Так, так, так – строчила вона далі. – Саме через вас, журналістів і письменників. Вас сюди привозять у салонах першого класу. Вас в аеропорту зустрічають найкращі автомашини посольств і місій. Потім вас везуть у шикарні готелі, тоді водять по найкращих у світі музеях. Показують історичні місця, пам'ятники. Перед від'їздом – на шопінг. І адью, Америко. А тоді в нашій (вибачте, тепер уже у вашій) пресі ви пишете вошивенькі (ще раз вибачте) статейки про цей капіталістичний світ. Пишете поверхово, не пишете, а лозунги виголошуєте. Ми читали й не вірили, все то було непереконливо, Розумієте, непереконливо. Кажу по складах.
– Я вже чую, – вихопилось у мене. – Я колись працював у РАТАУ і знаю, що таке вимовляти по складах.
– Тут немає життя. Ви його й не бачили. Ви його не хочете або боїтеся бачити. А ви поїдьте в Гарлем, ви поїдьте у мій теперішній Бронкс. У Нью-Джерсі. Цей штат активно рекламує нам якась Маргарита Полонська. Мабуть, також емігрантка. І запевняє, що там справжній рай для емігрантів. А тут: жорстокість, жорстокість, жорстокість! Напишіть так, щоб було сильно, щоб було переконливо. Це моє останнє прохання у цьому світі. – Ці слова вона вимовила особливо зворушливо.
Я пообіцяв по можливості задовольнити її прохання. І через те розділ цей назвав: «Живі манекени». А ось чи сильно, чи переконливо – судити не мені.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 29
Коронованих королів, шейхів, султанів я набачився у штаб-квартирі ООН, але в США є ще й інші королі. Малопримітні. Не Рокфеллери, не Дюпони, не Моргани. Назовемо їх королями асфальту. Про них і піде мова, й ви з ними можете познайомитися особисто, якщо, звичайно, у вас виникне таке бажання.
Але щоб не мучити усіх читачів підряд, раджу цей розділ прочитати тільки водіям, автолюбителям, працівникам державтоінспекції і тим, хто сьогодні уже мріє стати власником «Запорожця», «Ниви», «Москвича», «Жигулів», «Лади» чи «Волги».
Решта може пропустити цей розділ без особливої втрати для себе і цим самим ще раз підтвердити, що моєї книжки не можна нічим замінити. По-перше, вона на всі чи майже на всі випадки життя; по-друге, цікава тим, що її можна читати вибірково, і, по-третє, цінна своєю оригінальністю; у ній вперше в історії літератури мистецтво художнього слова тісно переплітається з мистецтвом реклами і одне одному не заважає.
Розділ XXIX. «КОРОЛІ АСФАЛЬТУ»
Цікаві люди, американські полісмени. Я впевнений, що жоден з них не хворіє на радикуліт і ні в кого з них не вилітають диски з хребців. Кожен з них обвішаний сотнею (не менше) різних предметів, що звисають з обох поясів. Гадаю, це запроваджено для стійкості. Щоб поліцейський, як ніхто інший, відчував земне тяжіння і міцно стояв на ногах. Через це не кожного американського полісмена легко зіб'єш з ніг. Кольт, гумова палиця, ліхтарі, ніж, ножик, ножиці, олівці, авторучки, кулькові ручки, наручники, бляхи, телефони, рації – і все це на двох поясах і на одній людині. Для повної безпеки й, звичайно, для враження кожному поліцейському Нью-Йорка варто б повісити по сокирі й по молотку.
Цей тягар, очевидно, виструнює їхні постаті. Треба мати неабияку силу й мужність, щоб все це носити роками на собі й не почувати себе ослом. Маю на увазі осла як тяглову силу. Мені особисто американські поліцейські нічого поганого не вчинили, і вони тільки за цей тягар гідні того, щоб їх там шанували. Отож, зовсім не маю наміру їх ображати, інакше сам собі нагадував би іншу тварину, яка в морі може замінити компас, але все одно називається свинею. Аби не свині, яких Христофор Колумб брав собі на борт – частину для харчів, а решту замість компасів, – то йому б ніколи не відкрити Америки. А відкривши її, ніколи б не повернутися додому. Рим, як відомо, врятували гуси, а Колумба – свині. Тепер, слід гадати, зрозуміло, звідки пішло оте «підкласти свиню».
Поліцейський у США цінується на рівні журналіста й президента. Першого там не визнають, другого не оберуть, я третього – не візьмуть на роботу, якщо він не зразковий сім'янин. Це одне з найсвятіших правил. Вважається, що коли ти чесний у сім'ї, то чесний і в житті. Як буває насправді, один бог знає, Ну, й, припускаю, Федеральне бюро розслідування.
... Загалом Нью-Йоркські поліцейські нагадують мені вишколених артистів. Вони не ходять, а, сказати б, вишивають. Вони не стоять, а позують. І на вас крадькома кидають погляди, і не тому, що ви у них викликали підозру, а лише щоб переконатися, чи ви милуєтеся ними. Це – нью-йоркські нарциси.