– Бачили? – підійшов тихо до мене мій приятель. – Тепер цього знаку ви ніколи не забудете.
– Ви що?! Читаєте мої думки? Я те саме подумав.
Американці – психологи. Вони все враховують. А в нас о сьомій годині вечора почеплять знак, О восьмій уже сержант під стовпом стоїть. У свисток дме. А тоді жезлом тицьне й запитає:
– Знак бачив?
– Вперше бачу. Дві години тому проїжджав цією дорогою, його не було.
– За дві години, голубе, можна міст до останньої палі розібрати. То ти що, у Дніпро ото поїдеш на четвертій швидкості? Плати штраф...
– Ну, ну! – сказав я товаришеві. – Не гіперболізуйте. У нас, звичайно, мішків жовтих нема. Просто ДАІ їх не закупило. А потім це не ваша справа, – не на жарт розсердився я.
– Як не моя? – Він був дуже вразливою людиною.
– А отак. Ви, – про всяк випадок вирішив поставити його на місце, – професійний дипломат. А гіперболи, гротески, шаржі – це вже наша справа, гумористів.
Він, здається, трохи повеселішав і таки захотів, щоб його було зверху:
– А що, скажете, хіба не так? Чи ви не автомобіліст?
– З дня народження, – що саме, я не став уточняти. Голова моя була вже забита іншим. До речі, також мішком. Цього разу чорним. Їх у Нью-Йорку стільки, що аби опустити всі разом у Біле море, то воно почорніло б.
Саме одним з цих мішків і зайнявся якийсь непогано вдягнений джентльмен. Він його в усіх на очах розв'язав, тоді засунув у нього голову, перед цим, правда, зняв капелюха, і почав щось звідти вигрібати. Я оглянувся. Поліції поблизу не було. Мене ці його дивовижні операції зацікавили фундаментально. Американці ж на нього ніякої уваги. Йшли собі так спокійно, ніби у центрі міста нічого не трапилося. Всі були зайняті своїм бізнесом. Ніхто його не зупинив. Не схопив за руку. Не сказав: «Слухай, ти покинь мішок і не витягай нічого звідти. Ти його туди не клав, то й не бери».
Американцям байдуже. Дивовижний народ, Я його, певне, так ніколи й не зрозумію.
Я догнав свого колегу-дипломата.
– Ви прожили у Нью-Йорку шість років...
– Чотири, – уточнив він. Першої половини речення не уточняв.
– Не будемо дріб'язковими. Ми за кордоном, – сказав я.– Шість чи чотири, яке це має історичне значення для вас і для Америки? Ви мені краще скажіть, що ото за тип з мішком?.. Прямо з під'їзду потягнув. Сам бачив.
– То мішок для сміття. У цих мішках ньюйорківці виносять на вулицю сміття, а оті величезні машини санітейшен, їх ще тут гарбічменами називають, вивозять. Гарбічмен – це сміттяр, гнойовик, А гнойовик – це такий жук, що живе на гною, – пояснював він мені.
Ні, я таки не помилився: мій знайомий – людина справді всезнаюча.
– А що той чоловік у тому смітті шукає? Вас не дратують мої наївні питання? Даруйте, будь ласка. Але хочеться знати...
– Ніскільки, – серйозно сказав він. – Я радий вам допомогти. Але умова. У своєму майбутньому творі мого прізвища не називати. Ні в хорошому, ні в поганому значенні.
Я йому пообіцяв.
– Так що він у тому смітті шукає? Он, – я озирнувся назад, – п'є з якоїсь бляшанки.
Дипломат зробив зауваження:
– Це непристойно. Хочете пересвідчитись, чи немає на ваших плечах «хвоста», зупиніться перед вітриною магазину. Зробіть вигляд, що розглядаєте товари, і стежте за відображенням. Але не озирайтесь.
Я все зрозумів. Клин вибивають клином. Хочуть з мене зробити посміховисько. Я зупинився перед вітриною. Слава богу (ці слова я вимовляв англійською мовою – ми за кордоном любимо цим хизуватися. О майн гот! – пам'ятаю, сказав я). На плечах і нижче не було ніякого «хвоста». Цього ще не вистачало. Мало того, що на кожному кроці безцеремонно фотографують.
Ми пішли далі.
– То безробітний, – сказав українською мовою мій приятель. – Гадаю, так краще. Фебеерівці, навіть якщо настроїлись на нашу хвилю, нашої мови так швидко не розшифрують. Хто там з-поміж них її знає? А загалом, звичайно, зневажають. Америка над усе!
– Гм! Ну, прокляті імперіалісти!
А потім я їм українською мовою таке загнув, що американцям і не снилось почути. На всі сто двадцять вісім поверхів, доки не помітив, що в одному місці асфальт почав здуватися...
– Тут колись було кладовище, – уточнив мій співбесідник, який у Нью-Йорку знав кожний камінь.
– Зрозуміло. Асфальт репнув, мабуть, від моїх лайок. Мертві ожили. Все, я кінчаю, – сказав, зауваживши, що від моїх слів башта Крейслер-білдінга раптом стала червоною.
– По-моєму, таку образну мову рано зневажати. Вона, як бачите, декого ще за живе бере.
– То все підступи імперіалізму. Та їм ніколи не вдасться нас англізувати.