– Таких ми вже бачили, – але я згадав про тих, що в гробу, прикусив язика. – Пробували онімечувати, отуречувати, полонізувати...
Але дипломат.у цьому місці мене перебив. Він глянув на свій японський годинник і сказав:
– Зараз у нього, очевидно, сніданок.
– У кого? – не зрозумів я.
– У того, що риється в мішку. Он попереду ще двоє таких. Це безпритульні. З бляшанок вони допивають пиво. Їх у Нью-Йорку сорок тисяч.
– Я вчора на одного такого наступив ногою, вийшовши з готелю, – похвалився я.
– Будьте обережні.
– Я намагатимусь. Мені це й так ледь не коштувало ноги й двох пальців на лівій руці. Один я залишив там. А решту забрав із собою.
– А що таке? – стривожився товариш.
– Коли спіткнувся об того бродягу, перелетів через нього і ледь не застряг у решітці. Пальці однієї руки потрапили між грати, а другої, на щастя, – на асфальт. От і виламав одного пальця.
– Як же ви тепер писатимете?
– Лівою рукою. Я тут усе занотовую лівою. Як патріот своєї Вітчизни. За кордоном це особливо відчуваєш. Правою писати просто боюсь. Читачів шкода. Боюсь, щоб зо сміху часом не повмирали. Боюсь взяти гріх на душу. Досить з мене й тих, що животи понадривали. Дружина в мене лікар, приходить з роботи додому, й каже: «Ну, ти й безсовісний. Скільки животів через тебе понадривало. Пиши, каже, краще лівою рукою». – «Нехай, – відповідаю, – животи підв'язують. Адже мої книги продають в господарських магазинах як навантаження до мотузків». – «На мотузки у нас дефіцит, – каже. – А твої книжки міняють кілограмами на Олександрів Дюма – батька і сина...»
Людина найгуманнішої професії, моя дружина вела до того, що, мовляв, усім хочеться жити. Ніхто не хоче ризикувати своїм животом. Он в Нью-Йорку яке життя, – здається, ворогові своєму не побажав би, однак живуть люди. Та й банкіри живуть. Не всі ж кидаються з Бруклінського моста в Іст-Рівер.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 30
Як у кожного з нас є своя прикметна риса характеру, так є і свої слова-паразити, які ми вживаємо коли треба, коли й не треба, Є слова й іншого плану – слова-намул. Їх за тих чи інших обставин вживаєш найчастіше. До таких слів можна віднести слова «сейл» і «шопінг».
Сейл і шопінг, за моїми спостереженнями, найбільш уживані слова в Америці. Що таке сейл – ви уже знаєте! А що таке шопінг! Ви про це дізнаєтесь, як тільки перегорнете сторінку і прочитаєте бодай перший абзац.
Я міг би продовжувати цей рекламний анонс, але щось слід залишити й для інтриги, на якій будується чи не кожна більш-менш читабельна книжка. До таких я відношу і свою, хоч наперед знаю, що це визначається часом і читачем.
Розділ XXX. НА ШОПІНГ
Це не одне й те ж, що на Монблан. Шопінг – це приблизно те саме, що наша команда: «По магазинах!»
Якщо почули таку команду від рідної дружини чи від колег по роботі, можете брати із собою велику валізу і вважати, що операція «Чорна сумка». розпочалась. Там виїжджаєте на шопінг з точним девізом:
– Купувати в Америці треба тільки те, чого в нас немає!
Але оскільки у нас є все те, що й в Америці, то купуйте все підряд, бо тут не треба нікому казати: «Ану покажіть, що там у вас під прилавком?»
Американські магазини – це не наші магазини. Тут що у вітрині, те й магазині. В нас, щоб мати маленький бізнес і не спати ночами з боязні бути викритим у такому шахрайстві, потрібно деякий товар приховувати, У них – чим більше продаси, тим більший матимеш зиск. Ось і вся різниця. Як бачите, незначна. В одне речення вмістилася.
Щоправда, є й інші певні відмінності. У них треба платити податки за куплений товар. Приблизно вісім процентів вартості товару. У нас – ніяких податків. У них ті податки забирає федеральна влада. Тобто держава. У нас часом, при дефіциті, ці подачки, пробачте, податки йдуть продавцеві, і він їх збирає не соромлячись: для потреб своєї сім'ї.
Що в них ще в магазинах гідного уваги? Двері. Ти не встиг ще ступити на поріг, а вони перед тобою гостинно відчиняються, ніби кажуть:
– Будь ласка, сер. Ласкаво просимо!
Хочеться шапку скинути, але не знаєш, перед ким. Скільки б ти не шукав того міністерства, що відчиняє перед тобою двері, – не побачиш.
Майже в кожному супермаркеті ти можеш виступити по телевізору. Але мовчки. Тебе там показують у профіль і в анфас. Промов, правда, виголошувати не дозволяють. Можеш висловлювати своє незадоволення, але по телевізору тих слів не передають. Не тому, що цензура забороняє, чи тому, що в Америці в деяких магазинах ще панують залишки пуританства – зовсім ні. Просто звуку тут не підключають. Телевізор виконує роль ока, а не вуха. Демонструють тебе без коментарів. Так що в кишеню якусь дрібничку-сувенір на згадку не кинеш. Телекамера хоч і одноока, як циклоп, але все бачить.