Портьє – чорнявий, невисокий на зріст юнак, з досить-таки симпатичним обличчям і посмішкою на ньому – раптом подав мені ключ від номера.
– Севен ейч, – мовив приязно.
Від несподіванки я ледь не наштовхнувся на стільця, що стояв позад мене. Він своєю посмішкою і лагідним тоном зовсім обеззброїв. Мені нічого не лишилося, як сказати:
– Сенк'ю.
– Сьомий поверх. Після виходу з ліфта повернути ліворуч. Вас провести, чи ви самі потрапите? – поцікавився він.
«Вони мене просто сприймають за телепня», – подумав я і ще раз подякував.
– Вони хочуть витягти чайові, а у вас ще нема з чого давати.
– А як же досьє? – запитав я, коли трохи оговтався.
– Яке досьє?
– Як яке? Звичайне американське досьє, котре фебеерівці заповнюють на кожного приїжджого. А тим більше коли він прибув з Союзу.
– Т-с-с!– приклав він багатозначно палець до губ і пальцем ткнув у стелю, тоді підвів очі під лоба й страшенно зблід. Кинув на підлогу валізу. Потім помчав до ванни, відкрутив кран, і я почув, як приємно задзюрчала вода.
– Вам погано? Може, таблетку валідолу? – перелякався я.
– Т-с-с! – вискочив він з ванної з такою спритністю, що мені здалося, ніби він замість холодної води пустив гарячу й дещо обпікся. Тепер він стояв переді мною червоний, і в нього на щоках, носі, лобі й тих ділянках тіла, що виглядали з-під одягу, зацвіли раптом троянди.
– Що з вами? – втретє перепитав я.
– Т-с-с! – крім цих трьох приголосних, він (це я вже помітив) нічого більше не міг вичавити.
– Т-с-с! – нахилився він наді мною, коли я в свою чергу нахилився над своєю монреальською спортивною сумкою, щоб дістати аптечку.
– Т-с-с! Тут нас підслуховують, – нарешті спромігся він на три слова. – Вийдемо на вулицю, тоді, – скромно додав, і я мов підкошений упав на диван, витираючи піт з чола.
«Так, – подумав я, – важко нам даються ці закордонні поїздки».
– Так би одразу й сказали, – з дитячою образою в голосі промовив я.– А то все «т-с-с» та «т-с-с».
Він тієї ж миті знову приставив палець до губ і швиденько увімкнув телевізор, а тоді тричі щосили підстрибнув під стелю. Лампи на мармурових підставках (фундамент кожної не менше пуда) загрозливо затремтіли, і з них щось посипалося.
– Опав пил з електролампочок.
– Ви так гадаєте? – зробив він ще один стрибок.
Але цього разу так собі: або пробний, або щоб зайвий раз мене переконати, що він не такий старий, як вказано в паспорті.
– А я гадаю, що ні. – Він знову присів на диван. – Гадаю, що повідлітали підслуховувачі від тих місць, де вони закріплені.
Він помітно ожив. Ружі й півонії з його обличчя щезли, й на щоках поселилися благодать і спокій.
– Слава богу, що ми благополучно приземлилися, – очевидно, проблема м'якої посадки його також хвилювала всю дорогу, якщо він нарешті аж у готелі висловився. – Тепер уже нам нічого не страшно.
– Ви впевнені? А фебеер?
Він знову покрився трояндами й, зірвавшись з дивана, зробив ще кілька стрибків під стелю. Стрибки, треба віддати йому належне, були блискучі. Я суджу з того, що під стелею він довго не затримувався. Ще б один такий стрибок, але на п'ять сантиметрів вище, і він спокійно міг би побити... Пробачте, пробити стелю, яка у горішній кімнаті вже називалася підлогою, а заодно й зуби тим, хто, приклавши вуха до паркету, прислухався до нашої мирної і дружньої розмови.
– Ви дуже необережні. Одразу видно, що за кордоном уперше...
– За кордоном я вдруге, – образився я. – Одного разу я був у Будапешті і двічі в Гречанах.
– Але в Америці вперше? Америка – це вам не Гречани.
– Так, певна відмінність є. Хоча я б сказав, що не така вже й значна. У Гречанах, приміром, будинки витягнуті по горизонту, а тут їх витягають до неба.
Він не запитав мене, де ті Гречани знаходяться. Удав, що також там бував. Принаймні з подальшої розмови я зрозумів, що, за його даними, вони розташувалися у підніжжі Балкан поблизу Сербії та Хорватії. Я не став його розчаровувати. Це поза моїми правилами. Головне, я його своєчасно збив із взятого ним курсу про мій закордон. Але, як згодом виявилося, збити цього чоловіка із заданого курсу не так легко, як вершника із необ'їждженого коня.
– Але ж в Америці ви вперше?
І я здався. Хотів було навіть руки до стелі підняти й цим самим трохи розслабитися, але на це не наважився.
– Так, вперше, – нічим було крити мені. У запасі ще були Крижопіль і Жмеринка, але хтозна, може, й він випадково туди їздив.
– Це відразу всім впадає у вічі.