– Ну?
– Що «ну».
– Ну, ще де?
«На Ніагарський водоспад їздив. Хотів було втопитися – хотів трохи пригамувати пристрасті дружини. – Але американська влада не дозволила. Сказали: "ноу, сер". Маєте бажання топитися, то, будь ласка, з канадського боку, там хоч сторч головою».
– Я питаю тебе, де ти за цих два місяці ще був? Сидів безвиїзно у Нью-Йорку?
– Їздив у Рівердейл. До Васі Поліщука.
– Мене Вася не цікавить.
– Бачив Люду.
– О, з цього б ти й починав. З цього завжди треба починати.
– Я ніколи не знав, що треба починати саме з цього. Я...
– Що ти роз'якався?! – Вона підвелась.
Я відчув, що зараз може вдатися до тортур. Не дружина – прямий нащадок іспанської інквізиції.
– То куди ти їздив? Я тебе останній раз питаю.
– В Америці був. У найпередовішій країні капіталістичного світу. Скорочено пишеться США.
– Найпередовішій?
– Найпередовішій. Але в капіталістичному світі, – зовсім перелякався я. Не вистачало тільки, щоб рідна жінка перевіряла мою політичну платформу.
– Слухай, невже ти сумніваєшся, що я надійний? Грамотний. Комунікабельний. За кордоном родичів нема. У тюрмі ніхто не сидів і зараз не сидить. Сам не судимий. Морально стійкий. Що ти ще з мене хочеш?
– Морально стійкий, кажеш? За кордоном нікого нема й не було? Їздив по Америці? І більше ніде? – енергійно допитувала вона мене, тримаючи в руках один із найваговитіших американських сувенірів.
– Більше ніде. Це моє останнє слово.
– Тоді скажу я. – Вона зробила загрозливий крок уперед. Я зробив точнісінько такий же крок, тільки назад.
– Ти був в Одесі. От де ти, голубе, був і де кінчав свій черговий роман. І оцей мотлох, що ти мені привіз, – купив на знаменитій товкучці.
– На весь світ, – вихопилося у мене.
– Що на весь світ? – не зрозуміла вона мене.
– Одеський товчок був знаменитий на весь світ, але його вже давно закрили. Тепер є в Нью-Йорку, в даун-тауні.
– Ти мені баки не забивай. Твої слова – не факти, ось факти, – показала вона мені предмет, перевернутий нижньою частиною. – Оце факти! Бачиш, написано: зроблено в Одесі.
Я глянув і похолов. Там справді стояло: «Мейд ін. Одеса».
– Підступи імперіалістів, – вихопилося у мене. – Але звідки?
– От і я тебе питаю: звідки?
– Америка ж з Одесою не торгує.
– Видно, торгує, коли привіз із… Америки.
– Ти мені не віриш?
– А ти б мені повірив, коли б я десь їздила собі, потім повернулася і запевнила тебе, що була у Франції, а товари привезла з Житомира. Ти б мені повірив?
Справді, почухався я, логіка залізна.
– Тепер, – вона пішла ще далі. Я відступив на останній рубіж. Позаду була стіна. – Тепер, – вона вже стояла поряд з двома важкими предметами сорок четвертого розміру на подвійній підошві «сабо». Це були черевики для сина. Кожен з них важив стільки ж, скільки важить один черевик водолаза. Якщо таким черевиком трохи пристукне, увійду в паркет поверхом нижче, Я зіщулився.
– Боїшся? – запитала вона.
– Боюсь.
– Мало того що гуляєш, але й боїшся в цьому признатися. Ти завжди був боягузом. Я просто дивуюсь, як за тебе вийшла заміж. Та про це вже пізно говорити. Тепер слухай далі, – фантазувала вона. – Ти засипав мене своїми бездарними листами, які мені щотижня приносили підозрілі типи.
– То наші люди. Ти не маєш права так казати. Я за тобою скучав і хотів, щоб мої почуття швидше через океан перелітали. В мене, може, була ностальгія. Ти хоч знаєш, що це таке? Ти хоча б чула коли-небудь про таку хворобу?
– Чула й вивчала. Я до ностальгії не маю ніякого відношення. Ностальгія – це сум за батьківщиною. Ти ж не скажеш зараз, що я тобі дорожче за Батьківщину? Але пішли далі.
– Далі нікуди, – я намацав лівою рукою стіну.
– Покажи мені щось американське! – наказала вона.
– У валізах – усе американське, – відповів я. – Все купував у Нью-Йорку, Вашінгтоні.
Вона повернулась і нагнулась над чемоданами.
– Гонконг, Корея, Японія, – читала уголос.
– В тебе розігралась хвороблива уява.
У відповідь вона запустила в мене биті валянки. Я їх підняв і прочитав:
– Мейд ін Ісландія!
Вона кинула мені ще якийсь сувенір: «Мейд ін Японія». Предмети летіли в мене, як трасуючі кулі в збільшеному до снарядів вигляді.
– Франція, Західна Німеччина, Англія, Ірландія, Шотландія, Нідерланди... – Я ледве встигав читати назви країн.
– Ти що, був у кругосвітній подорожі?
– У Нью-Йорк припливають товари з різних кінців світу, – захищався я.
– А що ж ти, голубе, не привіз жодного сувеніра із Америки?
– А те, що ти тримаєш в руках, я звідки привіз? Із Козятина чи з Шепетівки?