Якби в такому маленькому штаті почали знімати черговий серіал (скажімо, не менше, як на сімдесят п'ять серій; горезвісний «Даллас», здається, має сімдесят вісім. Точно стверджувати не берусь. Я жив у Нью-Йорку сімдесят три дні й кожного дня бачив нову серію. Може, він має і сто сімдесят п'ять, але я брехати не вмію. Це не в моєму характері), то режисерам-постановникам довелося б вдатися до натуральних зйомок (ну, щоб артистам не платити гонорар), штат можна було скоротити до двох-трьох чиновників. Щоб лишилися тільки губернатор, його дружина й один поліцейський.
Я йшов по Амерікен-авеню і думав. І раптом відчув, що мені в потилицю ціляться. Я прискорив крок і почав петляти по Нью-Йорку, як загнаний у лабіринт звір. Потім обернувся – смерті треба дивитися в очі – і помчав до готелю. Стало страшно. Чи то інтуїція підводила, чи то нерви здавали. Так можна й збожеволіти. Я піднявся у номер і ввімкнув телевізор. Гадав: хоч тут відпочину. Та хтось на мене пальнув цілою чергою з автомата. Я упав на диван. Але нападникові цього видалося замало, і він полоснув ще з кулемета. Щастя моє, що вдалося залягти збоку. Раптом бачу – навели якусь гаубицю й перейшли на пряму наводку.
Цього вже я витримати не міг. Мої нерви стали як мотузки, почали рватись і тримались де-факто на поодиноких нитках і на чесному слові. Я скотився з дивана й підповз до телевізора. Перемкнув на інший канал.
Там якраз пропагували «зоряну війну». Вибухаючи, ракети випльовували на червоний від крові телеекран смертоносні білі, мов смерть, гриби. Космічні кораблі розліталися від того, наче мильні бульбашки від перших дотиків. Рвало на шмаття людей, трощило роботів. Я натис на кнопку й заліз у спальний мішок. Але вибухи тривали. Вони лунали за стіною. Якась американська сім'я голосно насолоджувалась «зоряною війною». Я накрив голову подушкою. Хотілося забутися й заснути. Але сон не йшов. Йшли думки. Я думав: аби ті долари, що витрачені тільки на одну MX, не кажучи вже про десять чи сто, вділити бездомним, що шукають притулку на вентиляційних решітках американських міст, вони могли б почувати себе якщо не французькими перами, то англійськими лордами. Принаймні у перші роки після такого розумного рішення президента і його доблесної адміністрації, якби, звісно, воно було прийняте. Але думається, що корпорації, котрим озброєння, як похоронникам, приносить вічно надійні й тверді капітали, ніколи не підуть на таке. Замість совісті й серця у їхніх грудних клітках тісняться мішки з надприбутками. Боляче усвідомлювати, що через купку фінансових маніяків, які лицемірно б'ють поклони в церквах, та ще через десяток їхніх прислужників і зброєносців може полетіти шкереберть усе те, що набувало людство тисячоліттями, починаючи від мезозойської ери й кінчаючи ерою нейтронною. Сон до мене не йшов. Мене тягло на роздуми. Я знав, що це для мене може погано скінчитися. Спати, спати й ще раз спати. Тіло, й нерви, і мозок, і вуха, і ніс, і ноги – все, на що я був багатий, повинно заспокоїтись і відпочити. Кожен день, прожитий у Нью-Йорку, я вважав за тиждень, але на зарплаті це не позначалося.
Я лежав і думав. Мозок працював, ніби заведений. Чому в їхніх художніх фільмах (навряд чи тут це слово доречне) оті супермени, скільки б вони там не пахкали й не пухкали з найдивовижніших видів зброї, усі вони лишаються живими? Їх не беруть ні кулі, ні снаряди, ні бомби. А як тільки показують якийсь примітивненький репортаж із Манхеттену чи Гарлему, то обов'язково все кінчається поліцейською машиною, носилками й білим простирадлом, крізь яке просочується кров аж на голубий екран, що від того нараз стає червоним.
Цього я ніяк не міг зрозуміти. Невже це так сприймається тільки на свіже око? Невже вони там уже всі очманіли, закам'яніли і цього не бачать?
Не бачать, що життя й фільми – це як день і ніч, це як жебрак і мільярдер. Невже вони там на студіях свідомо божеволіють? Чи вони оте ґвалтування людського єства, винищення усього благородного, гуманного в людині роблять зумисне? Може, заради того, щоб менше валялося отих безпритульних на чорних решітках Манхеттену. На тих решітках, біля тих чорних парканчиків Нью-Йорка, які мені нагадували чорні металеві огорожі на деяких могилах на Байковому кладовищі.
Пропагують смерть, розтління замість того, щоб вирішувати гострі соціальні проблеми. Ось такі дивовижні думки приходили мені тоді в голову, і я починав втрачати і її, а разом з нею і почуття гумору. Я там відчув, що мені не до сміху. І зрозумів, чому американці сміються тільки через силу. Штучно, щоб вам догодити, щоб ви, сер, не образились, бо знають, що у вас там у кишені кольт, чи мексиканський ніж, чи звичайнісінька швайка...