Тепер уже точно закінчив розділ. Бо з убивствами, відчуваю, трохи перебрав. Хоча й вихопив із смертоносного потоку лише якусь мізерну краплину. Я ж не представник американської масово-мальованої літератури. Тут треба мати міру, бо вплив Заходу вже відчувається в окремих абзацах: убивств чимало. Та коли мати на увазі американського читача чи глядача, яких сьогодні так активно навертають до «масової культури», то я до норми не дотягнув. Прилучаючи американця до «масової культури», заодно його привчають і до того, що, мовляв, смерть не страшна. Страшно не вмерти. Страшно – жити. Ось головний напрямок, ідеологічні засади нинішнього супермистецтва.
Цієї хвилини я навіть думаю, що для повноти розділу, мабуть, потрібно пограбувати ще хоча б зо два банки, викрасти кілька дівчаток багатих батечків, одного банкіра, двох ювелірів, розписати (зі смаком) одне групове ґвалтування. Але описати так, щоб наступного дня мати своїх послідовників, і, звичайно, когось підрізати. Я особисто почав би з автора. Але там хоча й «вільна країна», а все ж є закони, і, на жаль, сенат на вбивство смакувальників-пропагандистів розбою, розтління, злочинності дозволу не дає. Навіть у виняткових випадках. Мені лишається тільки пошкодувати.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 7
Зустрівшись з містером Снайпером (щастя ваше, що в даному випадку тільки на сторінках мого твору) і почувши стільки погроз по телефону та надивившись на дула націлених у вас фотогаубиць, спробуй прожити без постійного відчуття, що холодне дуло пістолета несподівано може плюнути тобі вогнем у скроню чи потилицю.
Цей розділ, як і попередній, не варто читати безпосередньо перед сном, але читати треба. Особливо тим, хто досі думає, що там, де нас нема, – рай на землі.
Життєво-емоційна сутність розділу полягає ось у чому: тут ви, як ніде, переконаєтесь, що обережність – це частка вашого повсякденного життя і що формула «Береженого й сам бог береже» в описуваній ситуації найкраще підходить.
Розділ VII. ПІД ДУЛОМ ПІСТОЛЕТА
Після численних телефонних погроз, повірте мені, я весь час, скільки ходив по Нью-Йорку, незмінно чекав пострілу в спину. А коли зупинялася поруч машина, чекав, що ось-ось потягнуть за руку з щасливим вигуком (замість бойового):
– Оце те, що нам потрібно!
(Як бачите, я про себе завжди був високої думки. Словом, мого почуття до самого себе не покладеш на найвищі ноти).
Відпочиваючи у «Вишневому саду», я намагався якомога менше з'являтися перед шибками. Не підходив близько до вікна. Ставив лампи так, щоб світло не дуже щедро розкидалося моїми силуетами на фіранках. У мене жодного дня не були відхилені штори.
Якщо американцям нічого не варто залізти на стоповерховий хмарочос, то що вже казати про наш невисокий готель. Досить було й того, що в місії, де я сидів, якраз поруч з моєю головою у стіні зяяла дірка, як спогад про те, що в це місце стріляли. Єдине тішило: в одне місце двічі підряд не влучають.
Моє життя у порівнянні з президентським, за американською кон'юнктурою, дорівнює нулю, хоча сам його я оцінював набагато вище. Я весь час думав, що президентів ще буде й буде, а от таких, як я, одиниці.
Словом, я своє життя оцінював набагато вище, ніж оцінив би його президент у своїй прощальній промові, якби він раптом дожив до мого похорону і ощасливив пам'ять про мене своєю присутністю, проводжаючи в останню, але найдальшу мою путь.
Я не з полохливих і належу до сміливців першого десятка. Свідченням тому є жанр, який обрав добровільно, – жанр сатири й гумору – плюс п'ятнадцять років роботи у сатиричному журналі «Перець», де герої фейлетонів не завжди зустрічали тебе з квітами на пероні.. Але в Нью-Йорку я зачислив себе до другого десятка.
Мене не лякали підкладені під автомобіль міни і постійно наведені дула гаубиць-фотоапаратів (про це я вже писав), бо все це, навпаки, возвеличувало мене. Не гнітила мене й велич дзеркально-синіх чи дзеркально-зелених хмарочосів і моя в порівнянні з ними приземленість. Мене навіть не лякала смерть... Гнітило інше. Я хотів ближче познайомитися з добрим, симпатичним, енергійним американським народом. Це мені теж подобається. Американець ніколи не почне кричати, що в його сімейній трагедії винен увесь світ. Він не пише ні скарг, ні петицій, поки сам не розбереться у власному душевному стані й не дійде до якогось певного висновку. Взагалі народ конкретний і завжди каже конкретно: