– Ми війни не хочемо!
Чесне слово! Хто думає інакше, той помиляється.
Вранці, коли я виходив з «Вишневого саду», на мене наставляли фотогаубиці. Спочатку мене охоплювало почуття гордості. А згодом – приниження. Ці відчуття властиві кожній людині. Мені ж тим більш, бо я весь час відчував, що за мною стежать і демонстративно переслідують, як зацькованого звіра. В душі піднімається така буря протесту, що не всіма морськими балами їх визначиш. Пригадую, після довгих дебатів в ООН я відмовився від автомашини й сказав нашому водієві, що піду пішки по 42-й стріт від Іст-Рівер, а там поверну по Медісон-авеню й сам доберуся додому.
– О'кей, – відповів наш водій, якому теж хотілося тут бути, як багатьом іншим, дуже імпортним.
Та не встиг я перетнути й другої авеню, як попереду мене з'явилися молодики, вдаючи, що й їх цікавить рух по 42-й стріт, і націлили дула своїх фотоапаратів на мене, зовсім не соромлячись. Я, можливо, цього й не писав би, але тоді я почувався б так, що будь-який лікар безпомилково визначив би мій діагноз: «Вам погано!» Хай відчують цей стан і вони, якщо коли-небудь мій бестселер потрапить на їхні очі.
На початку цієї розповіді я написав поруч із словом «приниження» слово «гордість». Бо й справді у перші дні я таке відчував у собі. Гадав, що вони мене мали за президента республіки. За статурою я міг би підійти на цю посаду. Потім я подумав, з властивою мені скромністю, що вони мене приймають за міністра закордонних справ. Але яким було моє розчарування, коли один з досвідчених дипломатів сказав, що все те робиться для психологічного залякування. Краще б він мені цього не говорив. Прикро. А я ж для фебеерівців надіслав кілька своїх сивих фотографій. При сучасному розвитку техніки вони могли їх розповсюдити мільйонним тиражем, широко рекламуючи заодно й мій підпис, який я поставив на копії.
Не знаю, для чого витрачають у цьому випадку плівку. Тим більш що моя фізіономія не належить до таких, які рекламують на обкладинках журналів, святкових безіменних листівках чи, скажімо, пам'ятках.
І все ж після тієї психологічної обробки мене ні разу за добрих два місяці не полишало відчуття, що за мною постійно слідкують, стежать або ж ціляться то в скроню, то в спину якщо не з карабіна, то з фотоапарата.
Можуть убити. Дивовижна людська натура. Доки по ній не пальнуть кілька разів, не повірить. Все думає, що це жарти, або принаймні кожен виходить із своєї добропорядності. Мовляв, хіба ж це можливо.
Тим часом я ходив по Вавілону і сам собі скидався на зацькованого в джунглях звіра, по слідах якого йдуть мисливці заради сенсації. Я прискорював крок і різко повертав на 180 градусів назад, зупинявся перед вітринами магазинів, товари в яких мене, звичайно ж, не цікавили, Та й, думаючи про переслідувачів, я не завжди бачив у вітринах крам, як і тих дівчаток-манекенів, що постійно підморгували:
– Зайди купи. Виручи нас. Уже ноги набрякли від стояння.
Можливо, мене ніхто й не думав підстрелювати, як чергову куріпку для мільярдера. Але в Нью-Йорку мене таке почуття ніколи не полишало. Щоправда, ознак канібалізму в новітньому Вавілоні не помічав. У кожному разі ні по одному з телевізійних каналів чогось подібного не рекламували. Навіть телекомпанії Сі-бі-ес і Ей-бі-сі, котрі, як відомо, заради грошей йдуть на все. По кабельному каналу кілька разів продемонстрували щось подібне, але перед початком застерегли:
– Ми проти цієї передачі, але окремі індивідууми бажають дивитися її. Тому ми й показуємо.
Чітко, ясно і, головне, чесно. Плати валюту, й ми тобі покажемо: навіть як у чорта роги ростуть. А не те, що якихось там парочку товстеньких дівчаток.
З усіх пам'яток, які я привіз із Америки, для мене найдорожча, звичайно, уже згадана письмова рекомендація комісара поліції міста Нью-Йорка.
Це грандіозний нью-йоркський сувенір. Його неодмінно вручають кожній делегації з країн – членів ООН перед початком чергової сесії Генеральної Асамблеї. Приємний і, головне, благородний захід. Я був би щасливий, коли б до тієї пам'ятки додавали (хай навіть безкоштовно – мені не жаль) й цю мою книжку в перекладі всіма шістьма мовами ООН: англійською, арабською, іспанською, китайською, французькою і, звичайно, російською.
Ньюйорківці, як ніхто, дорожать престижем свого міста. Вони знають, що сюди прибувають люди з різних куточків світу.
Досить сказати, що штаб-квартира ООН міститься у Нью-Йорку. А це на сьогоднішній день вже сто п'ятдесят дев'ять країн з усіх континентів.