Штори я опустив навічно, як віко труни. З тією лише різницею, що цвяхами їх не прибивав. Шворки, якими піднімаються чи опускаються штори, я пообрізав. Обрізав і відніс на 8-му авеню. Саме в те місце, де стоять вражаюче фігуристі колишні міс, оскільки на їхньому тілі (в літню пору, звичайно) немає навіть того, що носила Єва; хай прикрасять своє тіло хоч шворками від готельних штор.
Тільки після цього я, можна сказати, спав спокійно. Якщо не враховувати того, що час від часу схоплювався з ліжка, щось вигукував, а тоді знову засинав, дивлячись уві сні цілі серіали фільмів, де монстри, маніяки, спрути і акули якщо не душили мене, то по кілька разів закушували мною, а потім, переконавшись, що в житті я працював сатириком, у якого накопичилося предостатньо жовчі й гіркоти, випльовували. Мені від того легше не ставало. Бо випльовували зовсім в іншому вигляді, ніж ковтали. Я волав, я кричав, але нічого мені не допомагало. Якщо всі ті звуки вдалося джентльменам записати і вони й досі не піддаються розшифруванню, то я радив би представникам ФБР, чи хто вже там у США записує, кинути цю марну справу, бо певний: ті звуки розшифруванню не піддаються. У тих вигуках ні логіки, ні глузду, як і в їхніх фільмах, скажімо, про акул, бджіл, монстрів, не кажучи вже про «зоряні війни». Якось я дивився кінофільм «Тарас Бульба». Він американцям обійшовся у дев'ять мільйонів доларів. На мою думку, фільм того вартий. Та й давно уже себе окупив. Я не великий знавець фільмів. Не вмію їх аналізувати, синтезувати, але скажу одне: після того, як переглянув фільм американського виробництва «Тарас Бульба», запитав себе: «Невже і я належу до того казкового народу, що й Тарас Бульба?» Словом, мені не вірилося. Але коли це так, то маю підстави гордитися з того, що і я українець!
Отаке бува навіває на тебе, коли ти раптом бачиш фільм про рідний край за дванадцять тисяч кілометрів від рідної землі. Скажемо простіше: коли ти раптом дивишся фільм на тому світі, думаючи про рідний край.
Всі ті столи, дивани, стільці, лампи, що присунув був до дверей напередодні (після прочитання пам'ятки комісара поліції), я негайно все розставив на свої місця. Мені несподівано стало соромно за самого себе і навіть за всіх українців разом узятих. От що таке гарний фільм.
І раптом мене охопила ностальгія. Ностальгія – це коли тобі ніщо не миле, крім рідних, і так хочеться додому, що сам собі нагадуєш сіамського кота, який по килиму стіни дереться на стелю. Я тримався без килима. До речі, в Америці на стінах килимів не вішають – їх кладуть на підлогу.
Можливо, в медиків є якісь інші клінічні картини, котрі конкретніше характеризують ностальгію, у мене перші ознаки її такі: суцільне безсоння, сіпання ніг, кліпання віями і підморгування усім без винятку стрічним. Навіть комісарові поліції міста Нью-Йорка, з яким я двічі зустрічався, але він не знав, що то я, а я не знав, що то він.
Щастя моє, що американці зайняті своїм бізнесом і їм до твого підморгування байдуже. Інакше б, думається, старі дами розцінили б це підморгування як ознаку старого розпусника з диким відхиленням. Молоді дівчата – як сексуального маніяка, а чоловіки, незважаючи на вік, – як одного із бродвейських гомосеків. Щоб нікому з них не дати можливості так думати про мене, я негайно попросився додому, бо відчув, що дим Вітчизни (навіть від вихлопної труби угорського «Ікаруса», що ходить по Хрещатику) мені солодкий і рідний.
Оскільки я й у цьому розділі чимало написав про уже відому вам пам'ятку, то не можу не стриматися, щоб не похвалитися ще однією, котру я також привіз із Нью-Йорка. Можливо, вона до цього розділу й не вельми пасує, але скажіть: куди її найкраще приліпити? До стінки над ліжком? Цілком можливо. Раджу взяти ножиці й вирізати її. Книжка від цього втратить небагато, а вам для дому, для сім'ї – справжня знахідка.
Ще в Америці мені сподобалася одна пам'ятка. Але давайте домовимося одразу, я її нікому не нав'язую, окрім своєї дружини. Це наші сімейні справи, й дуже хотів би, щоб вона вивісила її у спальні над своїм ліжком і, лягаючи спати, щовечора по одному пункту зазубрювала. Ось ті геніальні рядки, які, на жаль, мені не належать:
«Добираючи туалет, насамперед враховувати смаки рідного чоловіка.
Частіше готувати те, що любить рідний чоловік.
Не користуватися без дозволу рідного чоловіка його священними предметами, зокрема електробритвою». (До відома наших жінок: американки електробритвами голять своє волосся на відкритих частинах тіла – кінцівках, обличчі, вухах, у носі тощо. Слова теж не мої – взяті з реклами по продажу електробритв для жіночих ніг).