Проілюструю це на собі. Я ніколи, скажімо, не любив гіркого присмаку в роті. Я ласун солодощів. Мені мама навіть казала, що я мав би народитися дівчиною. Але я нею не став. І раптом тут мене спокусила компанія «Ей-ар-ві» своїм пивом. Власне, не так пивом, як навантаженням до нього. Усе почалося з прогулянки (з прогулянки й жартів усе починається). Я йшов по Медісон-авеню (запевняю, не сам, були свідки), і раптом миле дівча вручило мені рекламку. Я взяв і прочитав: «Якщо ви хочете побачити найкращий дівочий бюст, який є у світі, відвідайте наш пивний бар».
– Ти знаєш, мене чомусь раптом потягло на пиво, – сказав я своєму товаришеві, який люб'язно показував мені Нью-Йорк.
– Що ж, пиво, так пиво, – згодився він демократично.
Ми зайшли в пивний бар. Не встигли прихилитися до стойки-стола, як нам назустріч попливла така чарівна дівиця з оголеним торсом.. Я подумав: «Чому я не народився справді ось такою гарною дівчиною. Я б годинами просиджував перед дзеркалом, милувався б собою і попивав пиво. Навіть якби воно було на воді з Гудзону».
– Два кухлі пива, мадам. – Я в Америці постійно чогось переходив на французьку мову. – Два кухлі й посмішку.
Посмішку вона подарувала одразу, а пиво буквально через дві хвилини. І тут же вручила замість тараньки солоні палички і сиркові тістечка. Америка в цьому питанні також добряче відстає од нас – у них виробництво тараньки повністю занепало, і якщо піде так далі, то країни Заходу і Японія їх швидко витіснять із світового ринку. До речі, щойно куплені мною акції теж упали до нуля саме через брак у концерні «Ей-ар-ві» тарані. Але фірма свій курс останнім часом почала дещо вирівнювати завдячуючи оцим милим дівчаткам, які снували між столиками; ніби всі вони були вистругані на одному верстаті. Я не міг відірвати очей. Жодна з них, як не дивно, у мене з таранькою не асоціювалася, але апетит після пива розгорався.
Страшенно хотілося закусити. Я про це чесно зізнався товаришеві. Він замість того, щоб задовольнити моє прохання, порадив прочитати рекламку, яку подала мені напівбогиня з пивного царства. Я прочитав: «Якщо ви хочете побачити нижню частину наших прекрасних леді й закусити – аналогічний бар напроти, через дорогу».
Я поставив кухоль на стойку, і ми перейшли у те відділення. Я ставлю пиво. Танцювати, та й не вклонитися! Не знаю, чи зможу так тонко описати побачене там. Мені не вистачає хисту. Моє перо не настільки ліричне. Окрім того, чогось подібного ніколи не бачив. Щоб отак легко голенькі дівчата з такими фюзеляжами плавали між столиками й наганяли на нас апетит! Описати це у мене немає досвіду, і я тут пас. Я тут хисту свого не розкрию. Навпаки, він, по-моєму, почав тут гаснути.
– Вам пива, закуски? – З її уст вилітали такі рулади англійською мовою, що я весь час думав: вона їх вимовляє італійською. Я виявився слабодухим. Подумав, що мене більше за кордон пускати не можна, бо коли б не товариш при мені, то попросив би й закуску до тих двох кухлів пива, скільки б вона мені не коштувала!
– Ти знаєш, я здорово сп'янів. Ледь на ногах тримаюсь, – чесно зізнався. – Мене так навіть нерозбавлене віскі не збивало з ніг, як це прозоре пиво. Дуже прозоре. Мені здалося, що там ні піни, ні одягу ніякого. Чи це я з п'яного ока?
Він ствердно кивнув головою. Ми перетнули Бродвей.
– Так, позначається відірваність від дому.
– Може бути, – погодився я. – Ця загадкова ностальгія по рідній домівці мене тут переслідує на кожному кроці.
– Пройдемо мимо, – сказав мій приятель.
– А чому мимо? – запитав я, глянувши на оголену дівку з гілочкою в руках. – Хто така? – ніби вимагав від неї паспорт.
– Знаменита Венесса!
– Чим же вона знаменита: красними зубами, найкращими у світі стегнами, пружними персами?
– Усім! Все це в неї у комплексі.
– Я й сам бачу. Тут частини не рекламуються.
– Частини рекламуються ось у цьому бродвейському магазині, –сказав товариш. – Це колишня міс Америка. Студентка.
Вона виграла цей високий титул. Одержала своїх двадцять п'ять тисяч, але для справжнього бізнесу цього мало, їй потрібний був мільйон. І вона його взяла в компанії по випуску порнофільмів та журналів.
Після такого пива захотілося поїсти. Страшенно розігрався апетит, і ми зайшли в ресторан. Мені багато чого подобалося в Америці: прості люди, Метрополітен-музей, крамниці, автомобілі, готелі, обслуговування і, звичайно, безмежно ввічливий народ з постійною усмішкою на устах. Не знаю, можливо, то йшло й від страху. Але тобі завжди приємно, коли до тебе людина посміхається. Принаймні тобі після цього не хочеться розрядити пістолет. (Та його в мене й не було). Усмішка якось обеззброює, мов чоловіка жіночі сльози. Ненормальних і психів, безперечно, до уваги не беремо.