«Розваги для дорослих, – прочитав я. – Святкова вечірка в барі. Гляньте на те, про що ви мріяли все життя. До ваших послуг двадцять п'ять найкращих танцівниць світу. Без вуалі й гриму. Вечірка для холостяків. Буфет безплатно. Приєднуйтесь до нашого щасливого часу. Щодня з четвертої вечора до п'ятої ранку. Адміністрація клубу "Рожеві мрії"».
На іншій візитці уже зеленою фарбою сповіщалося: «Наш філіал: "Рожевий пудель". 127 Е 47-ма стріт. З 11-ї до 4-ї ранку. Екзотичні напівроздягнені дівчатка. У прозорому капроні кольору тіла. Пред'явіть карточку для скидки на ваш перший коктейль. Вхід із східної сторони. Там безпечніше».
Я оглянувся на вікна ресторану. У них ледь помітно мерехтіли в лампадках свічки. Імітація під церковний стиль епохи Ренесансу. Було тихо й затишно. За кожним столиком тільки по двоє. Ніхто нікому не заважав. За окремими сиділи самітні леді. Вони чекали своїх партнерів. Леді були найкращі в світі. Частина з них схоплювалася на рівні, але до мене не поспішала. Я стояв на тротуарі один. Від третього аж до сьомого поверху (готель називався «На сьомому небі») у вікнах час від часу то там, то там спалахувало яскраве світло й через кілька хвилин ставало рожевим. В Нью-Йорку дуже полюбляють цей колір. Я йшов у «Лайден гарден». Тягло до рідного дому, до родинного вогнища і до наших ресторанів, де постійно не було місць і де постійно були вільні столи з багатозначними, глибокого змісту й підтексту табличками: «Стол заказан». Ким, коли, ніхто не уточнював і нікому не уточнювали.
Я сумував за нашими ресторанами. Я в жодному з них, наприклад, не бачив ось такого буржуазного оголошення:
«У нас оркестру нема. Дискотека на ремонті».
У нас оркестри є. У кожному ресторані. Дискоавтомати стоять у кожному кутку. І всі, як не дивно, справні. Звук у них такої сили, що його чують навіть ті, хто давно нічого не чує.
Про офіціантів я вже не кажу. Вони в нас жодної мови не знають. Навіть своєї. Вони знають тільки жаргон, що лишився як пам'ять від знаменитої одеської товкучки. У їх запасі є та кількість слів, від якої жоден з них не почуває себе обікраденим чи жебраком.
Скільки б я дав нашому офіціантові! Платив би подвійну суму, клав би будь-які чайові. Аби тільки сам не брав. Не обраховував і не пропонував мені столика номер 12. Боронь боже. Я не пуританин. Кажу про це чесно. Хай він мені запропонує тільки вільного стільця. Без номера. І посміхнеться. Клянусь вам: якщо це трапиться, я від щастя і радощів плакатиму сім днів і сім ночей. І якщо я після цього в книзі скарг і пропозицій не напишу бодай кілька слів подяки, то тільки тому, що від такої несподіванки усі слова розгублю.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 9
Кому невідомо, що таке подушечка?! Предмет, який ми кладемо під голову замість кулака. А подушечка по-нью-йоркськи! Певен, що не всі знають. Аби зрозуміти, що то є, – треба побувати в Америці.. А може, буде й достатньо перегорнути наступну сторінку.
Але той, кого тягне до твердіших, тупих чи гострих предметів, аніж подушечка, наступний розділ може пропустити, хоч я вам по секрету скажу, якщо ви його пропустите, може трапитись несподіване. Коли вас запитають: «Ви читали "Вавілон на Гудзоні"» і ви підтвердите, вас можуть запитати ще раз: «А пам'ятаєте розділ "Подушечка"?» Якщо ви похитаєте головою, мовляв, ні, то вам скажуть: «Ви взагалі не читали цієї книжки, бо цього розділу забути неможливо»,
Тому вирішуйте самі, що для вас краще.
Розділ IX. ПОДУШЕЧКА
Як я швидко переконався, адміністратори й портьє в американських готелях дуже люб'язні. Пригадую, уже на третій день після мого перебування у «Вишневому саду» один з них, найввічливіший, зустрів мене на порозі й мило запитав:
– Вам подушечку, сер?
– Ноу, сенк'ю, – відповів я.
– У вас є подушечка, сер?
– У мене їх дві. А щоб не було зморщок на шиї, я жодною з них не користуюся.
Портьє розсміявся. Мене пересмикнуло. Нічого дотепного цього разу, наскільки мені здалося, я не сказав. Але американці, очевидно, тонше, ніж ми, розуміють гумор. Я це відчув ще в перші дні мого перебування у Нью-Йорку. Цей же портьє, як тільки помічав мене, вибігав з-за свого бар'єра (я точно не знаю, як та перегородка називається, за якою він стояв, але гадаю, що тут слово вжите точно, бо портьє, окрім того, що посміхався мені, ще й торгував цигарками, водночас запальничками й подушечками) і постійно догідливо, як японець, кланявся й питав: