– Вам сьогодні подушечку, сер?
На п'ятий день його чергування я не витримав і погодився.
– Ну, що ж. У мене є дві голубі, прошу ще й третю, але рожеву. І щоб з натурального пуху, м'яка, бо до штучного і синтетичного я ще не звик.
– О'кей, сер. На котру годину вам її подати? До вечері чи після?
– Після, після, – повторив я. – О двадцять четвертій нуль-нуль. Бо я в той час починаю дивитися фільми по кабелю. Вона мені пригодиться під голову на дивані.
– Буде зроблено, сер.
Рівно о двадцять четвертій нуль-нуль до мене в номер постукали. Я відчинив. На порозі стояло кирпате дівча, схоже на рум'яне ошпарене поросятко. В руках воно тримало рожеву подушечку. Я його пропустив у номер. Подушечку дівча поклало на диван і тихо, але наполегливо, мовила:
– Десять доларів, сер.
– За що? – майже перелякано запитав я.
– За подушечку й обслуговування. Як накажете вас обслужити? – і почала переді мною роздягатися, Я кинувся з переляку до штор, намагався якомога їх швидше опустити, але, як на те, у тій американській перехваленій механізації щось десь заїло, і вони ніяк не опускалися.
– О чортові підступи американського імперіалізму, – лайнувся я і щосили смикнув ту шнурівку, але штори не піддавалися.
– Не так, сер. По діагоналі. – Рум'яне поросятко підійшло до мене, взяло за шнурівку, повернуло її, як гіпотенузу, по діагоналі, і штори одразу ж опустилися.
– Ви любите масаж, сер? – запитала вона, стоячи переді мною в тому, в чому її років сімнадцять тому народила мама. – Але гроші я беру наперед. А то трапляються клієнти, які дістають насолоду, а тоді нічого не платять, сер.
У мене відібрало мову. Я деякий час дивився на неї і нарешті відчув, що таке правець. Мій власний язик нагадував мені неподатливий хрящ, якого раптом скував п'ятдесятиградусний мороз. Дівчинка стояла переді мною і переступала з ноги на ногу. «Коли вона встигла роздягтися?» – запитував я сам себе, але помітивши на бильцях стільця тільки один-єдиний рожевий халатик, подумав, що це їй зовсім неважко було зробити. На собі вона дещо залишила, але якщо не дуже пильно придивлятися, то можна було рожевих черевичків, як і капронів кольору її тіла, й не помітити.
«Вербують, – перелякано майнула, наче спалах блискавки, догадка. – Мене ж попереджали: ні з ким ніяких контактів. Але щоб завербувати дипломата за допомогою подушечки? Я б ніколи до цього не додумався. Тільки тепер я збагатився на певні знання. Усе! – сказав я сам собі. – Так кінчається моя дипломатична кар'єра, не встигши розпочатися». Я витріщив на неї очі й майже закричав, але дуже тихо:
– Ноу, мадам!
Я намагався накинути на неї її халатик.
– Ніякого масажу!
– О'кей, сер. Що в такому разі накажете? Які вас задовольняють прийоми?
Я знав кілька прийомів: самбо, карате і кон-фу, але сюди жоден з них не підходив. Я настільки розгубився, що не тільки за прийоми забув, але й жодного слова з жодної мови не міг згадати, а тому заговорив одразу чотирма: англійською, українською, німецькою і французькою:
– Ноу і век, мадам.
Українська мова в цьому ряду була найлаконічнішою, і мене за іншої, спокійнішої, ситуації, безперечно, охопило б почуття національної гордості, але тієї хвилини я думав значно масштабніше. Я всім єством відчув, що в цьому імперіалістично-капіталістичному світі, де все продається, навіть подушечки, і купується, у мені не лишилося жодних буржуазних пережитків.
– Я з цим уже давно покінчив, років сімдесят тому, – пояснив нарешті їй, але вона мене не зрозуміла і запевнила, що я непогано зберігся і вона мені дала б не більше сорока.
Певно, коли б їй накинути ще доларів з десять, вона б мій вік визначила б цифрою тридцять. Що їй мій вік – за долари можна його і збільшити, і зменшити.
Підійшовши до стільця, я намагався напнути їй на плечі халат.
– П'ять доларів, і гуд бай, – сказав я, стягуючи її з дивана, куди вона вже встигла примоститися. Потім покірно підвелась і попрямувала до ліжка, яке мені нагадувало стартову площадку аеродрому імені Кеннеді.
– Якщо сер вважає, що тут йому краще...
– Сер вважає... Візьми своїх п'ять доларів і котись подалі – дещо грубувато сказав я, – бо в тебе зі мною цей номер не вийде.
Вона повільно почала одягатися. Я помітив, що це їй зробити неважко, хоча вона вдавала щось протилежне. Я міг би їй допомогти, але мені здалося, що ця допомога була б недоречною при наявності в неї одного-єдиного халата, до того ж, здається, без жодного ґудзика.
Вона незадоволено надула свої пухкенькі губки, взяла купюру й, помітивши на ній цифру «5», правила своє:
– Ноу, сер. Робота вимагає десять доларів!