– Леді, ви мені послані самим богом...
Леді у відповідь тільки посміхається, а він, бовдур, ту посмішку сприймає, як позолочений долар, – за чисту монету. А та ще й підтверджує, ніби ми нічого не знаємо:
– Так, мій любий, мені тебе сам бог послав.
Хоч тепер, після Адама і Єви, бог цими справами давно не займається. Він це повністю переклав на чорта – першого свого заступника на землі. Тому тих дам ніколи в лукавстві й не запідозриш. Не хотіли самі вчити. Тепер вони курс молодого бійця у самого чорта проходять. На нашу, між іншим, голову і на наш гаманець.
Все це пробігло перед моїми очима, як одна хвилина кабельної реклами. Я повторив своє питання. Але мене ніхто не зрозумів. Тоді я до них звернувся французькою мовою. І вони нарешті зрозуміли, що я хочу побачити одаліску чи гризетку з 8-ї авеню. Але товариші, котрі завжди зі мною ходили скрізь і всюди, тепер не могли у відповідь і слова вимовити. Таким було їх здивування.
– Так хто з вас наважиться? – повторив я востаннє.
Не наважився ніхто. Один зробив вигляд, що він французької мови взагалі ніколи у своєму житті не чув. Другий удав, що забув замкнути у своєму столі шухляду. Третій виявився моїм колегою-гумористом. Він сказав:
– У моєму віці Єви з 8-ї авеню мені ні до чого.
У четвертого звело щелепи, п'ятий почав заїкатись. По-моєму, він заїкається і досі, і з огляду на це є така думка – більше його в ООН перекладачем не посилати.
Я дуже шкодую, але що вдієш? Література – це мистецтво, а воно завжди вимагало жертв.
І тільки після цих красномовних поглядів і такого багатозмістовного мовчання я зрозумів, що людей найдревнішої професії мені побачити того дня не вдасться. Це був той випадок, коли можна сміливо сказати: «Що ж, голубе, мистецтво вимагає жертви. Цього разу обійдешся без роздумів сумнівного характеру. Не побачиш тих дівиць, поведінку яких у школі не прийнято вважати зразковою».
І все ж я їздив на 8-му авеню. Їздив автомашиною. Скажу вам чесно, нічого оригінального там не зауважив. Бачив кількох Єв. На Єв, правда, не дуже схожих. Під прозорими халатиками фігових листків не носять. Коли ж вітер пронизує до кісток, одягають шуби, як операційні медсестри халати – на голе тіло. Коли поблизу поліцейський, то мовчки переминаються з ноги на ногу, демонструючи без відхилення в бік недозволеного різні пози і найкращі частини свого тіла.
Коли ж поліцейського нема – шубки розкрилюються і так тріпотять, ніби їхнім господиням нестерпно душно. Базар стає жвавішим. Торгуються вголос і різними мовами. Повторюють одну й ту ж фразу, яка при добрій редакції виглядає (дуже приблизно) так:
– Я тебе любитиму дуже й дуже міцно.
Протягом якого часу любитиме і за яку плату, спочатку не кажуть.
У повній відсутності небезпеки (розвідка виходить на квартал уперед як на лівий, так і на правий фланги) починають роздягатись повністю. Зробити це, виявляється, зовсім нескладно, якщо врахувати, що шуба, накинута наопашку, є одним-єдиним предметом туалету. Панчіх і пояса я не враховую, бо жодного разу не бачив, щоб вони роззувалися. Хоч проходив там тричі. Але це між нами.
Ви запитаєте, до чого тут Адам і Єва? Скажу: щоб показати, що з того часу в світі дещо змінилося, хоча й не набагато. Єви зберегли вірність своїй праматері, а от про чоловіків цього не скажеш. Сюди вони приїжджали одягнені з ніг до голови. Більшість з них – на автомобілях, і це свідчило про те, що чоловіки не постійні у своїх поглядах, не такі вже консервативні й порушують усякі традиції й звичаї. А цим самим плюють на бога й на все святе, що ще лишилося на цій грішній і такій незрозумілій планеті.
Наспостерігавшись, я залишив 8-му авеню і по дорозі додому думав про те, що людство мало чим змінилося від часів Адама і Єви. Мабуть, потрібно було відкрити Америку на 1000 років раніше, щоб остаточно пересвідчитись, до яких вершин прогресу воно може піднятися і до яких моральних низин може опуститись.
В Америці те й те йшло пліч-о-пліч і сягнуло як запаморочливих вершин, так і дивовижних прірв, безодень.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 11
Яких тільки ви людей не зустрінете за кордоном! Яких тільки страв ви не надивитеся! Я не пишу накуштуєтесь, а хоча б надивитесь. А ще ви помітите, як ми любимо перевтілюватися, навіть при наявності найменшого таланту. І як ми любимо видавати себе не за того, ким мм є насправді.
Якщо хтось з вас цей розділ збирається читати без олівця, то він може його взагалі не читати. Якщо ж хтось хоче збагатити себе уявленням про сервірований стіл по-американськи, то, будь паска, озброюйтесь олівцем, ручкою, записником, світлом, окулярами і – за роботу, товариші! Її треба починати буквально з перших сторінок наступного розділу, що хоч подається під рекламним заголовком «Ми стаємо імпортними», але на меті має протилежне.