Розділ XI. МИ СТАЄМО ІМПОРТНИМИ
З якою космічною швидкістю ми звикаємо до всього чужого! Інколи розчиняємось, мов кава, аби нас не сприйняли за того, ким ми є насправді.
Якось мене запросили на обід.
– У нас сьогодні чудова французька кухня, – з неприхованою радістю ощасливила мене славна дружина мого славного товариша. Чесне слово, не іронізую. Загалом, дуже миле й симпатичне сімейство. Після того, щоправда, більше не запрошували. І в тому їхнє щастя. Але про це згодом.
Подружжя було напрочуд гарне. Це я цілком серйозно. Клянусь, що в цих словах й відтінку немає насмішки. А дружина просто чарівна жіночка.
– У вас чудовий вигляд! – сказав я їй при першій зустрічі.
– Ієс. Вибачте, так. Ми довго жили в Парижі.
– Париж – місто молодості. Місто чудес, – сказав я, і хоч там ніколи не був, все ж не стримався: – Чудесна Ейфелева башта, набережна Сени, Лувр, Собор Паризької богоматері, Ла-Плаз і Пер-Лашез...
Я їй не дав навіть і слова вимовити. Щастя її, що оголосили посадку і всіх, окрім мене, запросили в автобус, а я лишився по цей бік барикад і раптом за асоціацією згадав ще одне слово, пов'язане з Францією.
– Гаврош! – вигукнув я, і на цьому мій запас знань про Париж вичерпався, як маленьке джерело в польовій криничці. Та останнього слова вона, здається, не почула. Дружньо помахала мені рукою і мило посміхнулася. Вихована жінка. Недаром у Парижі стільки прожила.
Я її тоді чомусь прозвав (звичайно, подумки) мадам Помпадур. Без будь-якого підтексту. Маючи на увазі лише її вроду. Можливо, назвав би її мадам Ментенон, але ніколи не бачив навіть її портрета.
Рівно о тринадцятій я прибув на обід. Дипломати не приходять, а прибувають. Тоді, як ви вже здогадалися, я числився в дипломатичному корпусі. Всі вже зібралися. Чоловіки поливали віски із содовою, жінки смакували тінто та «айріш-крем». Палили хвацьки тільки «Кент», «Кемел» і «Джігуті», Я одразу відчув себе білою вороною, бо в моїй чарці була тільки біла. Але щоб не ображати найкращих почуттів присутніх, перейшов на кампарі, хоч цей напій мені не дуже смакував. Та чого заради компанії не зробиш!
Незабаром господиня запросила нас до столу. Такий стіл колись тільки уві сні мені бачився. Я змушений вдатися тут до сухого переліку. Перед моїми очима стояли: салат марідіональ, авокадо з креветками, мідії в соусі «ескабеш», устриці (ousters) смажені, оливки зелені з мигдалем, оливки чорні без мигдалю, зельц по-французьки. На перше збиралися подати суп з цибулі, на друге ромштекс «Рішельє», біфштекс «Бонапарт» і антрекот «Луї». Сири – «Камемберт», «Бебі бел», «Томарелла» (італійський сир) і «Вірьовочний по-вірменськи». На десерт – «Шуа де фромаж», «Айріш-кафе» та ще виноград білий «Атос», виноград зелений «Портос» і виноград синій «Араміс». Сорту Д'Артаньян не виростили...
Той обід мені нагадував лукуллівський бенкет, хоч на той бенкет мене ні разу не запросили, отже точно описати його не берусь. Цей же намагався відтворити детально.
Словом, обід був такий, що навіть президент (думається мені) після виборів не дозволяв собі подібної розкоші. Адже я ще не назвав кількох страв, що їх нам поступово підносили, й тих, у яких я одразу не розібрався. Українська щедрість, яку я зустрів у Нью-Йорку десь на тридцятому з лишком поверсі, перехлюпувала через вінця. Я весь час переживав за стіл, що постійно вгинався, і гадав, що для чотирьох слабеньких дерев'яних ніжок все це може погано скінчитися. Спочатку я на цей стіл дивився, як на натюрморт. І навіть попросився за журнальний столик, щоб там, присівши, з'їсти один-два сандвічі й запити чашкою кави.
Господарі не зрозуміли мого найпрекраснішого наміру. Вони це сприйняли мало не за образу. Хоч творець всесвіту мені свідок, я не хотів їх ображати, як не міг їсти ні устриць, ні лангустів, ні зміїв, ні омарів. Не кажучи вже про осьминога й жаб. Просто я не був певний, що навіть швидкісний американський ліфт після цього обіду домчить мене куди слід. До того ж я не жив у Парижі, не відпочивав на островах Полінезії й Фіджі. Мені не доводилося ніжитися під сонцем Суматри й на пляжах Калімантану, хоч там у мене і є кілька знайомих. Правда, я їх знаю, а вони мене – ні, і гадаю, це їм на краще. Тут я сам собі нагадував дивака із Коржівки, який виріс на домашній ковбасі, подільських коржах з маком і чудових українських паляницях. Цукрова горілка під французькою назвою «Самжене» (по-нашому просто – «буряківка») прирівнювалася до найкращого шотландського віскі, і тому будь-яке віскі, але неодмінно шотландське тепер мені не страшне. Я його міг пити без содової й айзбергів льоду і потому почувався так, ніби Шотландія після Коржівки – моя друга домівка.