Тут мене господарі розуміли і я розумів господарів. Але лангусти, мідії, омари, осьминоги, триноги, стоніжки, устриці, анчоуси.. Вибачте, на все це я можу спокійно дивитися тільки через товсте вільсонівське скло. І то за умови, коли все те жують мої найближчі друзі. Тут мене не запідозриш у заздрощах.
Так, я ретроград, назадник, консерватор... Які є ще синоніми?
Та я віддаю перевагу віскі, хіба цього не досить? Я можу схилити голову перед заходом, але тільки заходом сонця, щоб потім спокійно поспати без сновидінь із спрутами і кашалотами та їм подібними, яких так полюбляють французи й прихильники паризької кухні.
Цих людей я ще міг зрозуміти. Вони й справді прожили половину свого свідомого життя у Парижі, і цей обід – найпрекрасніше свідчення їхньої гостинності, щирості і любові до нас, земляків своїх, на Тому Світі.
Проте я маю на увазі ще й інших прихильників французької кухні. Тих, хто прожив у Парижі приблизно стільки, як я в Коржівці: більше, ніж два тижні, але менше, ніж три. Рівно два з половиною, якщо вважати день приїзду і день від'їзду за один, і тепер їдять тільки лангустів, і з таким апетитом, ніби на них зростали, а що таке ковбаса й сало, ряжанка і вареники – ніколи не чули. При слові «вареник» опускалися нижче двох нижніх поверхів Емпайр стейт білдінга, котрі були закопані в землі з дня народження.
Я вийшов на кухню і запитав:
– Скажіть, у вас не знайдеться шматочок сала й зубчик часнику?
– Це ви з патріотичних міркувань?
– Ну, що ви! Я просто ще не звик до цієї французької кухні в Нью-Йорку. Я не можу зорієнтуватися як слід. Власне, я ще можу, але мій шлунок повністю втратив орієнтацію. Боюсь, що для нього це не закінчиться без антибіотиків.
Щоб якось підкреслити, що ми певний час жили за кордоном, ми свої квартири перетворюємо у виставочні мікрозали. У нас на виду усе імпортне. Наші розмови теж тільки на цю тему. «От коли ми жили в Монреалі!.. Ох, яке це чудо Париж!.. Філадельфія – це вам не Нью-Йорк! Філадельфія проти Нью-Йорка – Шепетівка чи Жмеринка. Ох, ох, ох!!!»
Чесно кажучи, мені ставало трохи не по собі за себе і за них. А втім, це людські слабинки. Мабуть, треба навчитися їх не помічати, що мені, на жаль, не властиво.
– Що ти робитимеш у суботу? – запитав я приятеля, котрий разом зі мною приїхав до Нью-Йорка, і, до речі, вперше. Яким же було моє здивування, коли він сказав:
– Я вирішив влаштувати із сім'єю уїк-енд, а після ранкового ленчу збираюся гайнути на шопінг в Нью-Джерсі. Там вчора оголосили лайнел сейл.
Жах! У цьому проклятому Вавілоні ХХ століття всі божеволіють. Кожен з них втрачає здатність розмовляти людською мовою. Вони все перемішують. Так тут недовго й з'їхати з глузду. Додому, додому, і чим швидше, казав я собі – поки мізки остаточно не розплавились від спеки, від тріскотні й гамору, від гулу машин, завивання поліцейських і пожежних сирен. Взагалі від усього цього. Содом і гоморра! – волало усе моє єство.
Як тільки ми сіли за стіл, я зрозумів, що тут, у Нью-Йорку, самі лише французи. Принаймні за цим столом сиділи тільки вони. За винятком одного товариша, який навіть у такій ситуації не втрачав національної гідності. Я ж здався і почав собі:
– Ле-з-екстрем се туш. (Полярності збігаються, сходяться).
Мадам Помпадур до мене лагідно усміхнулась і накидала в тарілку салату марідіональ.
– Мерсі, мадам, – увімкнувся (мабуть, сюди це слово підійде) я в гру.
Один з гостей повністю перейшов на французьку мову. Що ж до окремих рідних слів, то не міг пригадати їх навіть під страхом бути викинутим із тридцять другого поверху без парашута. Він знав, як те слово пишеться по-французьки, вимовляється по-англійськи, говориться по-німецьки, демонструється по-іспанськи, а от як воно перекладається на рідну мову, забув. Забув, і квит.
Отаких людей я зустрічав.
Що тільки з ними за кілька місяців не виробляє той розтлінний Захід.
Коли я пригощав їх нашими сигаретами, вони мені в очі вистрілювали «Кентом» і «Мальборо». Звичайно, «Кент» краще нашого «Славутича» чи «Столичних». А втім, я від роду не курив, і тут зі мною можна посперечатися. У цьому випадку я вже зараз відчуваю, що покладений на обидві лопатки. Та коли нам після Шенона принесли ірландську цибульку за кольором і завбільшки з наш агрус і ще якийсь пікантний соус, то я, як досвідчений гурман, одразу схопився за санітарний пакетик і українською мовою (я гадав, що мій сусіда за дві з половиною години в польоті її ще не забув) запитав, де тут туалет. Він мене уже не зрозумів. Я його, щоправда, також.