І я змушений був перейти на англійську мову, перемішуючи окремі слова крижопільським діалектом, Коли я сказав йому про дуже прикрі пахощі, що йдуть від цього пікантного соусу й ірландської цибульки, то він глянув на мене так виразно, що я все зрозумів – я дальтонік і людина, яка втратила нюх. Я з ним погодився наполовину, і то лише щодо нюху, а от щодо кольору – то я й тепер упевнений, що соус досить-таки пікантний, як окремі пікантні сири. Я здався. Але здався за умови: хай він поїсть тоді, коли я вийду, або я вийду, а він нехай його з'їсть...
Я повернувся й мимоволі глянув на нього. О боже, як він апетитно їв! Я ніколи на жодному обличчі не бачив стільки задоволення. Як йому все те смакувало! Я дивився на нього й думав: «Звідки воно йде? Чи всі представники всіх народів світу такі самі, як ми, чи тільки окремі з них? Чи всі хочуть через дві години по тому, як пересікли кордон, отак усім нутром і зовнішнім виглядом здатися імпортними, імпортнішими за всіх імпортних?»
Можна курити «Мальборо». Можна затягуватися «Кентом», очима пускати «Кемел» – я не проти. Їсти лангусти і осьминоги, закушувати анчоусами, ковтати мідій і кальмарів, запивати шнапсом і кокою. Жувати авокадо й трухіліо. Все це я можу зрозуміти. Та щоб у тебе з пам'яті за дві години раптом вибило те, що було закладено чи закладалося десятками років – цього збагнути не можу. Це над мої сили і мій розум. Щоб вивітрилися повністю домашні смакові якості разом з рідними із дитинства словами матері, – цього аж ніяк зрозуміти не можу. Хіба що тричі стрибну в Атлантику і двічі випірну з її вод. Може, тільки тоді, щось відбивши всередині, зрозумію свого сусіда, який при першому-ліпшому слові рідною мовою зривався з місця і боявся, щоб його ніхто не почув і не запримітив, що він досі не став іноземцем.
– Як? – очі в нього заокруглилися. – Ви не вживаєте ірландський соус? Вам не до вподоби лангусти й омари?
Я відчув, що провалююсь в безодню, синонім якої – повітряна яма. З переляку в мене відняло мову. Я припускав, що я сірятина, плебей, ідіот, бевзь, віслюк, неук, дикун, але щоб настільки, я відчув тільки тут. Я ладен ковтати лангусти, устриці, мідії, кальмарів, кашалотів, живих і мертвих, їсти морську капусту, проковтнути живим пару сікачів, пару мечів, пару пилок, пару голок, пару їжаків, електроскатів... (Яка там ще в Атлантиці водиться риба!), аби тільки він мене таким тоном не питав, чи не їстиму ірландський або французький соуси. Я навіть проковтнув би кілька шпильок, виделок і штопорів, якщо він подасть їх мені в живому вигляді. Навіть не зчищатиму луски. Аби тільки ці риби-штопори й риби-виделки були іноземного походження. Наших же навіть стерлядок смажених на чистій соняшниковій олії чи карасів у сметані нізащо не їстиму. Слово честі.
Але зі страху мені заціпило. Я не міг вимовити жодного слова. І, певне, тільки цим пояснюється, що лангусти й омари так і лишилися цілими й неушкодженими разом з вареною ірландською цибулькою, схожою на вимерзлий агрус. Так само стояли переді мною недоторкані, як шістнадцятирічні дівиці XVII століття, мідії в соусі «ескабеш», устриці і сирі зеленкувато-червонясті креветки. Я сидів і, як то кажуть, почувався не в своїй тарілці. І не помилився: моя тарілка стояла поруч мене, а я від розгубленості сьорбав суп із чужої. Мене спочатку кинуло в жар, потім в холод.
– Нічого, нічого. Не переживайте. – Господиня була справді люб'язна. – Наших тарілок тут нема. Беремо американські. Напрокат. Не возити ж нам їх аж із Союзу в Нью-Йорк.
Вона мене приспокоїла. До мене знову повернувся апетит. Коли я поїв того супу, для пристойності трохи лишивши на дні тарілки, вона, щоб я остаточно заспокоївся, сказала:
– У нас не залишають.
Я все зрозумів і досьорбав, як і належить, до кінця. На дні залишилась сама рідина, я вважав, що це найкраще випити. Я бачив, як це в деяких ресторанах робили американці.
Коли я показав своєму товаришеві на те дивацтво з тарілкою супу, він зовсім не здивувався: «Американці роблять все так, як їм зручно». Це їхнє святе правило, і його тут ніхто не може відмінити. Вони цим гордяться. Вони гадають, що живуть у вільній країні, і роблять, що їм в голову стукне.
Я загалом проти того стукання нічого не мав, аби тільки все те не відбивалося на моїй голові. Боляче кольнуло інше – хоч і в дрібниці, але і я виявив схильність до імпортності, схиляння перед Заходом.