Розділ XII. ШОППІ ЕНД
До цієї поїздки я не знав, що за кордоном водяться людці, які шукають собі жертву у вигляді простачка – того, хто жодного разу не бував за кордоном. Піймавши таку жертву, вони не випускають її із своїх рук доти, поки та жертва не полізе на хмарочос або негайно не попроситься додому, посилаючись на страшенний приступ ностальгії.
Через те моя найщиріша порада: якщо котрийсь із представників цього племені зустрінеться вам, негайно тікайте. «А як його визначити?» – запитаєте ви. Дуже просто. Зовні він скидається на вагітну жінку, яка має ось-ось народити. У нього такий величезний багаж знань і фактів, він так прагне усе передати вам, що створюється враження, що для нього кінчиться трагедією, якщо він «не розродиться». Я мав необережність зачепити, на свою голову, одного такого всезнаючого товариша й ледве не втопився у зливі його інформації. Він за одну годину вилив її на мене стільки, скільки не скидає води Ніагарський водоспад за цілий рік.
Ще одна з ознак, за якою можна виявити шукача жертв, – він вас часто хапає за петельки й ґудзики і, відкручуючи їх, обов'язково цікавиться:
– Скажіть, а до цього ви вже бували в Америці?
Ще одна моя вам порада: краще не зізнавайтесь, що ви тут неофіт. Скажіть, буцімто ви рік жили в Детройті, два – в Лос-Анджелосі й чотири – в Чікаго. А в Коннектікуті, мовляв, облазили усі закутки. Коротше, кажіть що заманеться. Говоріть, що жили тут з дідом та бабою. Запливали в Нью-Йорк, будучи юнгою торговельного флоту, але в жодному випадку не признавайтесь, що пересікаєте океан уперше, інакше ви пропали.
Якщо ви все-таки зізнались, то набирайтеся сил, мужності й тримайте нерви, як коня у вуздечці.
– Жодного разу? – Він обов'язково перепитає вас.
– Жодного, – відповідаєте ще спокійно ви, не знаючи, що попереду на вас чекає,
– Ви не жартуєте?
– Над океаном мені якось не до жартів. Хоча мене й намагались заспокоювати жилетом і свистком.
– Ну, коли долетимо, я вам покажу Америку. Я вам усе покажу!
Ви уже над океаном помітили – це звучить як погроза. А що буде, коли зробите нарешті м'яку посадку. По-перше, він вас постійно мордуватиме своїм перепитуванням:
– Ви вже в Лінкольн-центрі були?
– Не був.
– Та ви що? А в «Метрополітен-опері»?
– Теж не був.
– Може, й не знаєте, де вона знаходиться?
– Не знаю.
– Ну, ви даєте! А в дельфінарії?
– Ні
– І в дельфінарії не були? Тоді все, замовкніть. Далі говоритиму я. У звіринці ви були?
– Бачте, я з дитячого віку...
– Стоп, стоп, стоп. Червоне світло. Ми ж домовились. В музеї індіанців? Все ясно – не були! В музеї модерністів?..
– Мені, знаєте, більше Ренесанс...
– Йому Ренесанс. – Він переходить на «ти»,.але звертається до стовпа: – Ти чув – йому Ренесанс подобається – а тоді вже знов повертається до вас:– А скажіть: кому Ренесанс не подобається?
– Ну, дехто каже – це пройдений етап. Любити Ренесанс – відставати від епохи. От Ван Гог, Гоген, Ренуар, Пікассо...
– Правильно каже. От і ви, даруйте, але ви стоїте... Знаєте де?
Я оглянувся, шукаючи таблички з назвою авеню.
– Гвардія-плаза, – прочитав я вголос.
– Самі ви – Гвардія-плаза. Ви стоїте на платформі вісімнадцятого століття. Тоді навіть в Америці поїзди ходили на коліщатках.
– А на чому вони ходять тепер?
– О господи! Вони ходять на колесах. А тоді на коліщатках із зубчиками. Їх ще називають трибками. Ви Вандербільда знаєте? А втім, що я питаю. Звідки ви можете знати Вандербільда?!
– Чому ж, – кажете ви. – Якщо це той, що залізницею Америки відав, то я дещо...
– Ага, дещо. А я знаю його біографію краще, ніж свого батька.
– Я вам вірю, але навіщо її так досконало знати. Ви, напевне, хочете стати мільярдером.
– Ну, даєте! – він скрушно похитав головою. – Ви даєте. Ви, чого доброго, зараз скажете, що я, може, хочу залишитися в Америці? Це ви хочете сказати? Ну, вгадав. По очах бачу. Вам уже нічим крити. Так от, любий мій батечку, я справді знаю біографію Вандербільда краще, ніж вашу. Так що з цього витікає?
Він мене буквально притискав до стіни хмарочоса, тоді брав за петельки й казав:
– Ну, я вам дивуюсь! Хіба ви не знаєте, що всі американці заражені бацилою переваги й вищості над іншими? Кому-кому, а вам я дивуюсь!
Коротше кажучи, він мені особисто жодної скидки не робив. Я йому не ворог. Свідками мені – всі нью-йоркські хмарочоси. В тому числі й «близнюки». Я йому співчував. Співчуваю і тепер, хоча вірю, що амбіція всезнайства у нього не щось хронічне. Він те захворювання переросте. Це, можна сказати, вікове. Аби тільки не запустив. Ось чого я боюся. Запустить, вважайте, невиліковне, і якщо той, хто з ним зустрінеться в майбутньому, виявиться людиною без відповідної підготовки і, скажімо, без почуття гумору, то... Я не можу чітко намалювати сьогодні перспективу, але єдине, що твердо можу сказати: її веселою не назовеш. Після тієї зустрічі з всезнаючим шукачем жертв я намагався уникати його. Три вечори бився над тим, як вийти із ситуації, що склалася, але все марно, Я цікавився, куди в нього пролягає маршрут, щоб наші дороги раптом не перетнулися. Однак скільки не намагався обійти його десятою дорогою, це мені ніяк не вдавалося. Він виростав на моєму шляху, як хмарочос. Високий на зріст, при нашій теперішній зустрічі цей чолов'яга здавався ще вищим: