– Ви ще не були в Метрополітен-музеї?
– Оце збираюсь.
– Він збирається! – Коли не було третього співбесідника, він звертався або до перехожого, або до телеграфного стовпа, яких я тут ніколи не бачив. – Люди, що себе поважають, уже давно були. А в Рокфеллер-центрі ви побували? «О Калькутту» ви бачили? Між іншим, там є сцени з голяками. Може, хоч це вас зацікавить?
– «О Калькутта»! – раптом вигукнув я і подався у напрямку Сентрал-парку. «Що буде, те буде, – думав я. – Але гірше, ніж є, мені не буде!»
Наступного разу він мене схопив за петельки коло одного з порнокінотеатрів, повз який я проходив.
– В музеї природознавства були?
– Ні, не був, але саме зараз оце іду.
– Куди ви йдете? Вам зовсім в інший бік.
– Заблудився, – виправдовуюсь.
– На Манхеттені заблудився! Ну, ви даєте! Тут дитина, яка вміє лічити до ста, не може заблудитись. Ось вам стріт 56. А музей міститься на 64-й. Отже, треба йти по зростаючих цифрах. На 57-му, 58-му і аж до 64-ї. Далі казати?
– Якщо можете, – прошу.
– А далі по 5-й авеню. Ви зараз ідете по 3-й. Отже, де 5-та?
– Не знаю.
– Ну, ви даєте! Після 3-ї – 4-та, а після 4-ї...
– 5-та, – кажу.
– Ви здогадливий, батечку.
Через день-два ви в Нью-Джерсі, у магазині. Ходите поміж прилавками. Камери за вами устежити не встигають. Мотаєтесь сюди-туди. Очі у вас розбігаються. І раптом з-за бар'єра:
– О, кого я бачу! І ви тут?
– Кросівки замовили... Знаєте, якось...
– Я бачу, що вам аж самому незручно. Ви ж інтелігентна людина. Наші всі поїхали на Ніагарський водоспад. Чого ви тут?
Я хотів його теж запитати: «А чого ви тут?» Але стримався, бо не люблю нікого наслідувати.
– Я збираюсь туди наступного тижня.
– Ви чули? – він звернувся до продавця, але той сказав «ноу, сер».
– На тому тижні ми всі їдемо в садибу Рузвельта. Ви, до речі, були в садибі Рузвельта? А на садибі Вандербільда?
І тут я не витримав:
– Слухай, голубе, що ти до мене вчепився з цим Вандербільдом? Скільки можна? Він що – твій родич? Чи тебе сімейство Вакдербільдів найняло пропагувати його заслуги перед світом? – Але він більше не слухав. Його вже поряд не було. Щастя його, що він не почув моїх останніх слів. Тепер я вже знав, чим його брати. Але не був упевнений, чи й далі він згадуватиме Вандербільда. А якщо заговорить про Жаклін Кеннеді-Онасіс? Послати його до неї? Але я не знав, де вона тепер мешкає. Про всяк випадок вирішив з'ясувати. Треба до наступної зустрічі бути у всеозброєнні.
Читач здогадується, що, як здібний автор, я дещо домислюю, щось загострюю, але що було, те було. І я поцікавився в одного із досвідчених дипломатів особою всезнаючого шукача жертв. Його думкою я дорожу. Ось що з властивою йому стриманістю він сказав:
– Усі поверхові люди силкуються видати себе за всезнайок...
Якщо ви не їздили за кордон, але маєте намір, то щиро раджу – не їдьте. Для зустрічі з такими всезнайками потрібна спецпідготовка. Спеціальний гарт. Без перебільшення кажу. Без гіперболізації. Без гротеску. Не будьте в їхніх очах ослом. Ваша зброя оборони – їхня зброя наступу. Запам'ятайте це. Це єдине рятівне коло, за допомогою якого можна від цього племені врятуватися. В іншому випадку я вам не заздрю, як сам собі у перші дні перебування на протилежному березі Атлантики.
Починається усе природно і ніби щиро:
– Пластік мен, – скаже він.
– Пластік мен? – перепитаєте ви. – А що таке пластік мен?
І тут ви пропали. Ви опускаєтесь на таку глибочінь, звідки не видно ні сонця, ні просвітку, ні найменших надій коли-небудь вибратися нагору.
– Господи, він не знає, що таке пластік мен!
– Не знаю!
– Це ви серйозно?
– Абсолютно серйозно.