– Ви не жартуєте?
– Ні на йоту.
– Слухайте, я просто дивуюсь. Як ви могли сюди їхати й не знати про пластік мен?
– Хоч ріжте мене, не знаю.
– Хіба ви не проходили інструктажу? Не читали перед тим, як вилітати в цю далеку подорож, енциклопедій, елементарних словників?
– Не проходив, не читав, не заглядав...
– Чим же займалися?
– Все було так несподівано. Як на війні. Сказали, треба негайно їхати. Збирай свою амуніцію – і в дорогу.
– Іщо ж ви?
– Я розклав на підлозі два чемодани, покликав жінку і почав з нею пакувати свої валізи.
– Ким нею? Жінкою пакувати валізи? Ви що, почали заговорюватись?
– І ви б почали, якби на вас отак хтось накинувся з-за рогу і сказав: «Пластік мен». Ви б у цій триклятій Америці не підняли рук? Звідки я знаю цей манхеттенський жаргон? Звідки я можу знати, що означає це буржуазне пластік мен, якщо я тут вперше?
– Ну, ви даєте!
– Я нічого не даю. А ви хоч знаєте, що воно таке? Ота чи оте пластік мен?
Цим останнім реченням я, здається, його образив, як знавця, як інтелектуала, як енциклопедиста. Моє питання так образливо для нього прозвучало, що в нього тієї ж миті мову відібрало. Він не міг і слова сказати. Я бачив, як він двічі намагався свій вказівний палець піднести до скроні. Але якась внутрішня сила його стримала. А я знав, що це означало: «Ти осел. У тебе не всі дома». У мене й справді були не всі дома. Адже я перебував тут, на Медісон-авеню, і не знав, лихо б тебе побило, цього простого, як американський сірник, пластік мена.
– А що таке шоппі енд? – запитав я його, багатозначно глянувши на вітрину.
– Шоппі енд? – перепитав він мене.
– Так, шоппі енд!
– А ви знаєте, що таке шоппі енд? – він раптом перейшов в атаку.
– Не знаю, – щиро признався я.
– Ви і цього не знаєте?
Мене так і підмивало, як вода лежачий камінь, запитати його: «А ви знаєте? Адже це слово я щойно сам вигадав. Якщо «енд» ви ще знайдете в англійській мові, то шоппі – шукайте в інших мовах світу». Але я йому в цьому не зізнався. Мені хотілося виміряти його рівень знань, і я чесно сказав:
– Я не знаю, що це словосполучення означає.
– Ну, якщо ви й цього не знаєте? – він осудливо покрутив головою. Нахабству його не було меж. І тут я не стримався.
– Це слово я сам вигадав. Навіть не знаю, як воно по-англійськи пишеться; разом чи окремо. Мабуть, через дефіс. Знаю, що в польській є слово шопа і що воно в перекладі на нашу означає клуня...
Тепер я був певний, що зітер його в порошок, що він стане нижче будь-якого хмарочоса в тисячу з гаком разів.
Але яким було моє здивування, коли він спокійно звернувся до нашого супутника:
– Ти чув?
Нас було троє. Для більшої безпеки ми по Вавілону ходили утрьох. Та й утрьох ми втричі більше знали мов. Усі разом узяті були озброєні дев'ятьма мовами. Я серед них знав ще й санскрит і трохи маньчжурську, але нікому не зізнавався, Боявся, що це трактуватимуть як нескромність, а потім візьмуть і використають не за призначенням. А мені це було ні до чого. Я на службі в Міністерстві закордонних справ не перебував і за знання кожної додаткової мови мені б все одно ніхто не платив.
– Ти чув? – перепитав він, і мені здалося, що один хмарочос від того питання перехнябився і присів. – Ти чув, він не знає, як пишеться це англійське слово. Почнемо з того, що воно не англійське.
Я раптом зупинився і глянув на нього. Жодного поруху. Жоден м'яз, жодна жилочка на його обличчі не здригнулася. Стояв тихий безвітряний штиль.
Я вже писав, що Нью-Йорк мені нагадував Вавілон. Його населяли прибульці, люди більше ста національностей і народностей. Усі розмовляли й писали рідною мовою, якщо їм так хотілося. Навіть видавали окремі газети на діалекті. Я, наприклад, розмовляв українською мовою, і мене жодного разу ніхто не запитав: чому я розмовляю по-українськи?
Тут розмовляють так, як кому зручно. На мові, на діалекті, на жаргоні. На мові бізнесмена, на мові проститутки, на мові жебрака, на мові бродяги. Цього ніхто нікому не забороняє. Забороняють тільки пити алкогольні напої на вулицях і в під'їздах, якщо ти етикетку пляшки не прикрив паперовим пакетиком. А якщо прикрив, то пий, хоч залийся. А він мені каже:
– Шоппі енд – це не англійське слово. Воно, таточку, американське! Подаю по літерах: а-ме-ри-кан-сь-ке. Воно народилося ось тут, на Манхеттені.
– Так, – зрадів я. – Саме тут. Точніше скажу, на Медісон-авеню.
– Він мені каже. Це я вам про це перший сказав. Чули? Я вам. А тепер ходімо далі.
Ми рушили. У бік Сентрал-парку.
– Ви не тільки не знаєте, як воно пишеться, але ви ще й неправильно його вимовляєте. Не шоппі енд, а шейпи енд. І пишеться воно з двома «п». А ви пишете з одним.