– Звідки ви знаєте, як я його пишу? Я його ще ніколи не писав.
– Не писали, так писатимете, і, до речі, з помилкою.
Я не хотів його підводити. А тут на цю помилку пішов свідомо.
– Ходімо далі. – Ми опинилися біля озера Сентрал-парку.
– Далі не можна, – сказав я. – Там озеро.
Він зупинився і почав мене розглядати так, ніби я щойно вигулькнув з води і тільки зараз оце зняв перед ним скафандр.
– Бачу! – з подвійним притиском додав він. – І ще раз бачу, що це озеро, а не води безкрайньої Атлантики. Я навіть бачу он той берег і он ту парочку, бачу, як одна половина роздягає другу, і все це при народі, і нікому тут нема до цього діла.
– У вас чудовий зір, – я вирішив піддобритися і похвалити його, зрадівши, що, може, він отим проклятим, вигаданим на свою ж голову шоппі ендом мене не доб'є.
– Більше того, я бачу, як він їй показує мексіканського ножа і каже: «Мурко, спробуй писнути. Я тобі всаджу ось це».
– У вас ще й чудовий слух.
Цього разу я, здається, переборщив. Він мене тим своїм сильним зором ледь не спопелив.
– Ви хочете пересвідчитись?
– У мене немає ножа, – відповів я.– Підставляти голову через якусь американську мурку, котра ходить куди їй не слід, не збираюсь. Моя голова потрібна буде вдома, – останні слова я сказав у його стилі з пафосом, і це йому сподобалось.
– Отож. Раджу ніколи не сперечатися з бувалими людьми. Так от про шоппі енд. – Раптом він вихопив з води схожу на наш телефонний кабель американську мотузку.
– Не треба, – заблагав я.
– Що не треба? – перепитав він. Я вже боявся зачіпати те прокляте вигадане слово і збрехав: – Зачіпати цей кабель. Він може вибухнути. Від цих імперіалістів можна чого завгодно чекати.
– Можна. Згоден. Але не з води.
– З води теж можна, – не здавався я. – Де у вас гарантія, що це нью-йоркське озеро не має виходу на Тихоокеанське узбережжя? Де у вас гарантія, що ось з того іграшкового кораблика, яким ніби грається отой п'ятирічний малюк, за нами не спостерігає сине око?
– Яке око?
– Сине! Форма ж фебеер синя.
– Синя – в поліцейських. Виявляється, ви не знаєте навіть, яка форма в фебеерівців.
– А звідки мені знати? Коли вони всі перевдягнені.
– Отож-бо й воно. А щодо кораблика, який оті кола виробляє, то все пояснюється просто. Він керується дистанційним управлінням. Тут вони з дитинства до техніки привчаються. Читати ще не вміє, а вже кермує, управляє.
Під кущем раптом щось зойкнуло і так само раптово стихло.
– Що там таке? – запитав я.– Уже зарізав?
– Ну, ви й даєте! Вам таки трохи треба цієї нью-йоркської каші попоїсти. І солі також не завадить. Він тепер у неї вимагає гаманця. Бачте, йому того мало, що роздягнув.. Йому ще давай долари... І це в парку серед білого дня. Це на очах поліцейських і всієї маси народу.
– Ну й світ! – прокоментував я.
– Який світ? – перепитав він мене,
– Цей світ, у якому зараз перебуваємо. Якщо образно висловлюватися, Той Світ.
– Це не світ. Це пекло. Це Адамів тартар. А це озеро – отой проклятий Стікс. Ви чули про таке?
Я не знав, що відповісти. Хотів сказати: «Не чув», – але боявся, що він знову заходиться заповнювати у моїх знаннях деякі прогалини, цього разу – з міфології. Скажу, що чув. А що коли раптом розігрує? Раптом знає, що Стікс – не озеро, а – річка. Від нього всього можна чекати. Я вирішив не зачіпати. Замовк, як наш третій приятель.
– Ви чого мовчите? – Він не міг заспокоїтись.
Мені нічого не залишалося, як податися до озера. Я бачив, що вода в ньому не першої свіжості. Знав, що медицина тут коштує дуже дорого. За лікування треба платити долари. У мене вони були. Я заплющив очі й набрав повний рот води. Тепер ніяке його питання не лякало.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 13
Перед тим як приступити до вивчення наступного розділу, я раджу вам уявити таку картину. Група людей сидить у човні й «сушить весла». Човен наближається до водоспаду. Кожний член екіпажу повчає іншого, що треба робити, щоб врятуватися. Вчить замість того, щоб кожному зокрема й усім разом взятися дружно за весла І відпливати від страшенного і, може, останнього в їхньому житті урвища.
Ви не намагалися уявити собі такої картини? Тоді – у подорож роздумів, печалі і, звичайно, оптимізму. Бо завтра, кажуть, буде пізно.
Розділ XIII. Я ВИСЛУХОВУЮ ПРОМОВИ