Нема в них своєї родзинки (якоїсь живинки). Враження таке, що ті прийоми описувалися з чужих слів. Автори дивилися на них чужими очима. І в цьому їхня найбільша вада.
Щоб якось заповнити цю прогалину в нашій (та і в світовій) літературі, мені хочеться детально описати бодай один з прийомів.
В ООН я був на чотирьох прийомах.
Але спершу – один незначний відступ. Тепер дуже модна спеціалізація. Ця мода охопила й Америку, хоча вона всім заявляє, що нікого не наслідує. Але це не так. Лікарі тут теж спеціалізуються – одні по вухах, другі по носі, треті по.. (самі придумайте). Якщо четверті вивчають кореневу систему дерева, то п'яті тільки її крону, а шості – об'єм стовбура. Отже, спеціалізація йде повним ходом.
Спеціалізація заполонила й мене. В літературі я працюю у жанрі сатири й гумору. Це, сподіваюсь, помітно. У дипломатії мені дали можливість по спеціалізуватися (працював я в ООН, до речі, у спецкомітеті) по островах. Почав я з островів Трінідад і Тобаго (перша поїздка, й одразу на два острови), потім Калімантан, Шрі Ланка, Брунейро де Салам. Кінчив островом Манхеттен.
Запам'ятався мені найбільше перший прийом. Перші враження завжди найсильніші: перше кохання, перший поцілунок, перше весілля, перше розлучення і т. п. Запам'ятав це до найменших подробиць. Я не вдаватимусь детально до опису цих островів. Я там, зізнаюсь, ніколи й не був, хоча деякі знайомства у мене є. Я, наприклад, знайомий з дружиною прем'єр-міністра острова Тобаго і з самим прем'єром острова Трінідад. Але нашим знайомством зловживати не маю наміру. Я людина ненав'язлива і двічі в гості ніколи не напрошуюсь. Звичайно, якщо прем'єр-міністр (під тиском своєї дружини) захоче мене ще раз бачити в себе в гостях, я не відмовлюсь. Але за умови: за їхній рахунок, включаючи проїзд туди і назад.
Прем'єр-міністр острова Трінідад, можливо, вже мене й забув, то я хочу нагадати, що він особисто мав честь зі мною познайомитися. Тоді він широко й щедро посміхався, обома руками тис мою правицю і низько вклонявся. Ця подія у моєму щоденнику зафіксована 15 жовтня у штаб-квартирі ООН, на Іст-Рівер, о 16-й годині за нью-йоркським часом.
У мене й досі зберігається візитка-запрошення і, якби видавництво не заперечувало, я із задоволенням міг би додати її до цієї сторінки як підтвердження.
На Трінідаді, як уже писав, я більше знайомий з дружиною прем'єр-міністра. Її руку тряс обома своїми. Прем'єр-міністр, її чоловік, усе це бачив і мило посміхався. Маю певність, що він добре запам'ятав моє обличчя. А от прізвища мого (я переконаний) не знає. Та про це пізніше.
Дружині прем'єр-міністра я сподобався. Це мені впало в очі одразу. Вона так щиро посміхалася.
Але й про це згодом. Спочатку коротко про острови, де вони знаходяться, хто їх населяє, які там люди і який там у них суспільно-політичний лад.
Трінідад і Тобаго – це єдина держава, яка не помістилася на одному острові і зайняла одразу аж два. Розташувалася вона поблизу узбережжя Південної Америки. При нагальній потребі в Америку можна добратися плавом. Має лише дещо більше п'яти квадратних кілометрів, але один мільйон населення, переважно чорного. Є підозри, що більшість аборигенів походять од відомого світові П'ятниці. Столиця (заодно це і головний порт) – Порт-оф-Спейн. Обидва острови – республіка на чолі з президентом. З ним особисто я незнайомий. З його дружиною – теж.
Відкрив острови, як і Америку, Колумб. Потім їх загарбали іспанські конквістадори, не забувши, звичайно, винищити аборигенів-індіанців. А замість них завезли негрів-рабів. У VIII столітті над Трінідадом і Тобаго встановила своє панування Англія. Тоді серед держав була така мода – загарбувати слабкіших. І тільки в 1958 році острови увійшли в державне об'єднання Вест-Індської Федерації під протекторатом Англії. У 1962 році, викачавши з надр усе, що можна було викачати, Англія великодушно дарувала островам незалежність, але про всяк випадок залишила і їх у складі Британської співдружності. Того ж року острови – обидва зразу – були прийняті в члени ООН, чим гордяться й досі, хоч Англія в душі незадоволена. Але тепер вона може тільки лікті гризти, і то через фрак.
Готувалися ми до прийому з ранку. Я кажу «ми», бо нас було двоє. Я і мій товариш. Забіжу наперед: мій товариш – ввічливий, уважний, чемний, вихований, освічений, культурний, знає кілька мов, добрий і завжди, хоча б де з ним був, пропускав мене вперед. Навіть в автомобіль при нашій місії.
– Ні, тільки ви перший, – ввічливо казав він. .
Його єдиний недолік – не розуміє гумору. Боюсь, що коли й зараз не зрозуміє, то можу втратити гарного товариша, якого тепер не так легко знайти.