Вперше Мірей Матьє (я й надалі її так називатиму, бо справжнього імені й прізвища незнайомки мені встановити не вдалося, про що я дуже шкодую) зайшла до салону оперезана дивовижним поясом. Як потім виявилося, на ній був дублікат того, яким мали перев'язуватися ми, перебуваючи в польоті. Вона показувала нам, як тим поясом користуватися, і робила це спритно. Не кожному б циркачеві так удалося. Усі її рухи мені припали до серця і до душі також. Взагалі все, що вона в повітрі виробляла на висоті одинадцяти тисяч метрів, мені, як сказав би якийсь піжон (по-нашому джиґун), – усе позитивно подобалось.
Загалом, летячи зі швидкістю вісімсот кілометрів на годину на такій висоті, ніяких особливо бентежних думок у собі ми не виявили. Окрім, звичайно, найкращих і найтепліших, які завжди бувають у людей до найближчого знайомства.
Міс Аерофлот нас заспокоювала. Вона мала таку вишколену властивість голосу – навіювати бажаний душевний стан. Я подумав, що коли б вона раптом потрапила під скорочення штатів через відмінення спецрейсів, то Мірей Матьє з такою зовнішністю могла б йти в диктори всесоюзного телебачення, і нікому за неї соромно не було б. Принаймні могла б гордитися її мама. Я теж, маючи таку знайому.
А якби в неї прорізався ще й голос, як у її далекої паризької копії, то була б незамінною кіноактрисою для ліричних ролей. Така б на знімальному майданчику не набридала б партнерові навіть після сто тринадцятого дубля, якби довелося імітувати закоханість.
З її пухкеньких губок, за якими не дуже глибоко ховалися два ряди класично поставлених мамою зубів, злітали з такою ніжністю і любов'ю до нас слова, що здавалося, вони вимовлялися, ніби деякі арії, справжньою італійською мовою.
Вдруге в салоні першого класу (я, скромно кажучи, сидів саме в цьому салоні) вона з'явилася у різнокольоровому жилеті і з свистком у руках.
Слід сказати, що той жилет їй пасував так само, як і свисток. Їй буквально все пасувало, і я ще раз переконався, що не одяг прикрашає гарну людину, а вона сама прикрашає одяг. Надто ж коли ця людина жіночої статі і в тому віці, коли якраз на порі вести до загсу.
– На випадок посадки нашого авіалайнера на води Атлантики ви одягаєте на себе жилет (він у кожного пасажира над головою). Вам для цього достатньо простягти тільки руки...
Про ноги вона мовчала. Може, тому, що я саме цим питанням був зайнятий, не зводячи з неї очей, і це її вочевидь дещо шокувало, але я мав витримку. Слухати її – сама насолода. Якщо, звичайно, не сказати більше.
– Тоді надуваєте його. – Вона взяла у свій маленький ротик шланг. – Ось так.
Щічки її надулись. Ямочки щезли навіть з підборіддя, обличчя набуло досить-таки приємного забарвлення, яке можна зустріти лише в тропіках, і то не на всіх рожевих квітах.
Надувши, вона вийняла шланг з рота, і мені здалося – передчасно. Я хотів детальніше описати її великі випуклі очі, що під час цієї оригінальної процедури з шлангом вимальовувалися в дещо збільшеному розмірі, й це було дуже мило. За такі очі можна не червоніти, а маючи рожеві щічки, не вдаватися зайвий раз до рум'ян, вони й так палахкотіли світанковою зоряністю.
– Тепер берете в рот свисток, – вела далі вона і так свиснула, що салонна тиша авіалайнера опинилася аж під дашком. Я заплющив від несподіванки очі й уявив, що вже опустився на землю й перебігаю вулицю над підземним переходом. О, Мірей Матьє таки була майстринею своєї справи. Іншої у спецрейс, упевнений, не взяли б.
– Свистітимете в тому випадку, – пояснювала вона спокійно, і цей спокій передавався нам, – коли ми приводнимося в океані, і щоб ніхто далеко не запливав. Ми повинні зібратися всі в одному місці й пересісти на плоти.
Все правильно (це знову я). Дисципліна і порядок насамперед. Бо я особисто знаю своїх земляків. Їх не так легко зібрати докупи, навіть за такої небезпечної ситуації. Один скаже, що він, мовляв, своїм ходом добереться, другий, що йому цей надувний пліт ні до чого, й схопиться за нього, доки не переверне усіх разом з матросом, якщо той там раптом з'явиться. Третій з переляку поляпає стилем брас до найближчого берега. Четвертий поцікавиться, чи далеко звідси до Індійського океану, бо йому, бачте, захочеться побувати в столиці Індії – Делі чи прогулятися вулицями Бомбея.
Я терпіти не можу цієї нашої неорганізованості. І тому найбільше боявся, щоб ми не завітали непрошеними гостями в Атлантику й не порушили спокій її аборигенів, сірич корінних мешканців. Все ж незручно перед чужими виявляти такі риси свого характеру...
Я не встиг довести своєї думки до логічного кінця, бо «міс Аерофлот» витягла з-під жилета пістолет. Я заплющив очі, оскільки вона дивилась у мій бік, і відчув, що те можливе приводнення в Атлантиці тепер мене зовсім чомусь не хвилює.