Ми довго перебирали свій гардероб і не знали, на якому костюмові зупинитися. Вечірні нам спочатку не підходили – прийом о шістнадцятій дня за нью-йоркським часом. (Час у Нью-Йорку свій, а примітка моя. – О. Ч.). Так було й сказано – «дня». Отже, не вечора. І темні костюми ми повісили назад у гардероб.
– Але ж прийом може затягтися. Ми ж будемо аж на двох островах, – роздумував я, бо завжди відзначався поміркованістю. Товариш відповів, що я маю рацію, хоч у мене її ніхто не бачив. І за темними костюмами на вішалки пішли і світлі.
У нас в запасі ще лишилося кілька костюмів: світло-темні і темно-світлі, та по кілька пар джинсів, які тут коштують стільки ж, скільки будь-яка річ першої необхідності, наприклад, звичайнісінький пластмасовий гребінець. Були в нас ще пальта, плащі й куртки. Але в них вирішили не йти. Зупинилися на костюмах, котрі подібно до світлового дня із ясного переходять в сутінки. Отже, світло-темні. І треба сказати, що вони на нас лежали так, як на братах-близнюках. Коли ми ще одягли сорочки, краватки й глянули на себе в дзеркало, одночасно вигукнули:
– Випускники одного коледжу.
Якщо врахувати, що один піде на Тобаго, а другий – на Трінідад, то це ще так-сяк. Але двом з'являтися на одному прийомі в однакових костюмах... Скінчитися міжнародним скандалом не могло, але на роздуми декого потягло б. Американська преса ласа до різних асоціацій. Гадаю, поспішила б повідомити, що радянські дипломати на дипломатичних прийомах рекламують костюми фірми «Джексон і Фокс».
Могли написати й по-іншому, мовляв:
«У Радянському Союзі, незалежно від посади, віку, професії, всі ходять в однакових костюмах, аби зайвий раз підкреслити, що в них країна рівноправності».
Так, міг вийти конфуз. І його треба було передбачити. Ми, не змовляючись, переодяглись. Цього разу в темно-світлі. Але краватки, на щастя, у нас були різні, і це нас врятувало від запізнення.
До ООН ми влетіли з-під землі. Наш кадилак цього разу скидався чимось на підводний човен, що випливає на поверхню води. Річ у тому, що в двір штаб-квартири ООН найкраще добиратися підземною дорогою. Там менше транспорту, і транспорт тільки для тих, хто має причетність до Організації Об'єднаних Націй. Ми таку причетність мали, перепустки, між іншим, – теж і помчали під землею, якщо асфальт, що висів над нами, дозволено назвати землею.
На Іст-Рівер під'їжджають з двох боків. З іст (сходу) під землею, а з вест (заходу) по землі, якої на Манхеттені ніколи не було. При бажанні і за спецдозволом можна опуститися на вертольоті. Але це трохи марудна й дорога справа. Вертоліт у Нью-Йорку мені особисто нагадував наше таксі. Там і тут потрібно було стояти в черзі, а цього я терпіти не можу.
Черги, одначе, я все одно не уник. Нам довелося, виявляється, стояти перед дверима, де йшов прийом. Туди пускали не всіх юрбою, а по черзі, перед цим не забувши запитати, хто кого репрезентує. Я глянув на картку й похолов. Тільки тепер я помітив, що там значилось жіноче прізвище з іменем Галя.
Усі представники Тобаго (забіжу наперед) думали, що Галя – це чоловік, А от з острова Трінідад двоє засумнівалося. Вони здобули вищу освіту в нас у Києві і вже де в чому розумілися. Все ж залишалися в меншості і вирішили не підносити високо цього питання.
Коли я опинився перед дверима, перший статс-секретар мене запитав:
– Містер чеемен кого має честь представляти?
Я не сказав би, що він зовсім грамотно мене запитав, але мені нічого не лишалося, як гордо підняти голову й гордо мовити:
– Українську Радянську Соціалістичну Республіку!
Він все це негайно передав швейцарові в еполетах, а той в свою чергу – трьом чорним чоловікам і одній чорній жінці. Товариш мій виявився дещо скромнішим, ніж я (це нас, між іншим, на всіх прийомах відрізняло), і мовив тихо й просто:
– Юкрейн!
Я тим часом наближався до швейцара при аксельбантах і еполетах. Він люб'язно прочинив переді мною двері і віддав честь. Я хотів йому відповісти тим самим, але раптом згадав, що маю запрошення на Галину Д., і в моїх очах потемніли його золоті позументи. А що коли захоче перевірити мій дипломатичний паспорт чи ще якийсь документ, що підтверджує мою особу? У нас же на всіх великих прийомах роблять саме так. Що я їм покажу?
Було вже пізно щось робити, я переступив поріг й одразу опинився в обіймах могутнього негра. То, мабуть, і був прем'єр-міністр, якого я вже згадував. Всі стояли одягнені, як і я, Просто і скромно. Ніяких орденів, еполетів і інших регалій на них не було.
– Юкрейн! – повторив я.– Бонжур!