– Бонжур, бонжур, – повторили за мною одразу двоє.
Потім швейцар з кокардою на сірому модному кашкеті й, на мою думку, кількома аксельбантами й одним погоном крупної чорної в'язки на стального кольору мундирі провів мене до зали і там відпустив. Я ще оглянувся на нього, він мені чемно усміхнувся. Груди його були густо всіяні орденами й медалями, а поверх них якісь червоні стрічки, густо обшиті золотом. Я йому ще раз хотів віддати честь, але мені своєчасно мало не наступав на ногу мій товариш.
– Що ви так хвилюєтесь? – запитав він мене.
– Ну, по-перше, незвично на тому прийомі, а по-друге, в мене, бачите, яка візитка, – показав йому запрошення, – Помилка вийшла. З вами мала бути дама.
Він засміявся.
– Тепер уже все. По цей бік дверей не страшно.
– Запасний вихід є? –поцікавився про всяк випадок я, щоб спокійно приступити до трапези.
– Обов'язково. Вони входять у ритуал дипломатичних прийомів. Як тільки наїлися і відчули тяжкість у шлунку, – Можете спокійно виходити, не прощаючись з усіма підряд за руку.
Це було серйозне попередження і, до речі, своєчасне. Я йому ще раз подякував.
– Я нічого зайвого не сказав? – між іншим запитав я, запиваючи віскі із содовою апельсиновим соком.
– Загалом нічого! – відповів він, наколюючи на зубочистку-тризубець засмажену креветку в тісті. – Тільки не треба було на всю ООН кричати, що ви громадянин УРСР.
– У цьому є щось погане?
– Ні, але нескромно.
– Ви знаєте, – щиро зізнався я,– коли наблизився до тих скляних дверей і глянув на свою візитку, у мене все похололо. А тут ще двоє полісменів і швейцар, як генералісимус. А я один віч-на-віч з ними сам. Ви – позаду. Вам що! Задньому завжди є можливість утекти.
– Нічого страшного. До міжнародного скандалу не дійшло б.
– Ви так гадаєте?
– Я впевнений.
– Ну, слава богу! А я так переживав.
– Не було чого переживати. Письменник має право на псевдонім. Як Марко Вовчок, Грицько Григоренко, Жорж Санд...
– Так, але ті Марко, Грицько і Жорж були жінками. А жінка, я по своїй дружині знаю, за будь-якої ситуації знайде вихід, ще й тебе звинуватить.
– Гаразд. А Марія Ремарк?
І тут я здався. Це звучало переконливо. Навіть самі німці довго сумнівалися, мужчина Ремарк чи не мужчина. Лише тут, на дипломатичному прийомі, в Нью-Йорку, в ООН, мене переконали.
– Ви мене остаточно заспокоїли, – подякував. – Ще віскі?
– Ні, знаєте, я надаю перевагу сокам.
– А як я повівся з швейцаром? – поцікавився я.
– З яким швейцаром?
– Ну, тим, що розчиняв переді мною двері і віддавав честь. Він мене, очевидно, прийняв за прем'єр-міністра. Ви бачили, як він переді мною виструнчився!?
– Бачив! Ви там усе правильно зробили. Тільки то, мій любий, не швейцар, а фельдмаршал. Зрозуміли?
Я нічого йому не відповів, Навіть не образився на нього. Але оте «мій любий», – не стану приховувати, – зачепило мене чомусь за живе.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 15
Ви можете уявити істоту, яка, поселившись в рідному домі, намагається підірвати його вибухівкою разом з собою! Як ви назовете таку істоту! Божевільною, чи не так!
А тепер уявіть собі планетарно: ви живете на найпрекраснішій у сонячній системі планеті по імені Земля, Планета – ваш дім. І цей дім імперіалісти щодня начиняють вибухівкою. А що як завтра... Я не допускаю такої думки... Але від ненавмисного поруху божевільного планета раптом може злетіти у чорне небо космосу. Чи назовуть сучасне людство можливі пришельці з космосу мудрим, а людей – мудрими істотами! Я вже не кажу – людьми! Щоб це зрозуміти, ми сьогодні повинні стати перш за все патріотами не тільки своєї Вітчизни, а й Землі – колиски цивілізації. Ми повинні усвідомити, що сьогодні живемо в одному домі, який ще тримається на чистому і прозороголубому повітрі, що враз може стати криваво-чорним.
Розділ XV. МОЯ НЕВИГОЛОШЕНА ПРОМОВА
Бути в ООН, та ще й делегатом, і жодним словом не сказати про ООН (хоч про неї дуже багато сказано й кожна освічена людина планети про цю світову, планетарну штаб-квартиру миру знає, як про свою власну квартиру, якщо вона її має). Дехто ще живе під відкритим небом. І це особливо відчувається в Америці, хоча тут я б не сказав, що суцільні тропіки, надто ж зимою.
В ООН на сьогодні 159 самостійних і ні від кого незалежних держав, які мають свої національні прапори, гімни, уряди, військо і, звичайно, території. Ось тільки невідомо, кого тут представляють полпотівці, що за допомогою і підтримкою західних держав займають в цій авторитетній організації місце, яке законно належить народові Кампучії.